Артуро та єдиноріг. Джованни Сальветти

зуби просичав:

      – Що ви тут досі робите, Бонтемпі? Не бачите, що пан маркіз обідають? Ви ж не захочете, сподіваюсь, його турбувати?!

      Маркіз почув галас і спитав:

      – Убальдо, що там діється?

      – Нічого, пане маркізе, тут іще й досі стовбичить Бонтемпі, він хоче сказати вам ще щось, але зараз я його прожену.

      Зазвичай маркіз, звісно, не погодився би знову прийняти Бонтемпі, але равіолі під соусом із грибів і дичини були такі смачні – такі смачнющі, що це вселило в маркіза незвично прихильний настрій. І він сказав Убальдо:

      – Ну що ж, гаразд, послухаймо, чого ще хоче цей зануда!

      Артурів тато прошепотів:

      – Ваша світлосте, мені прикро знову вас турбувати, але мені тут спало дещо на гадку, про що я хочу вас попрохати. Чому б вам не взяти в палацові служники одного чи двох моїх синів? Ви ж знаєте нашу сім’ю вже багато років, а вони хлопці меткі. Принаймні на рік, і тоді я годуватиму менше ротів.

      Маркіз повернувся до Убальдо й мовив:

      – Що скажеш, Убальдо? Нам потрібні служники?

      Убальдо подумав якусь мить і відповів:

      – Ми й справді маємо тепер набагато менше челяді, особливо після того, як того місяця ми звільнили тих двох служників.

      – Ага, авжеж, тих двох поганців! – мовив Треколлі. – Ми спіймали їх на тому, що вони поїдали в коморі мій сир таледжо. То як думаєш, Убальдо?

      Убальдо відповів:

      – Ми й справді знаємо родину Бонтемпі багато років, це порядні люди, на них можна покластися. Тим паче, що на наступний рік у нас заплановано чимало бенкетів, як ваша світлість чудово знає.

      І справді, маркіз хотів знайти своїй доньці Катеріні чоловіка, а для цього збирався влаштовувати елегантні бали та бенкети, запрошуючи на них найзнатніші родини міста й усієї Венеційської республіки.

      – Проте, – додав Убальдо, – я раджу вашій світлості взяти лише одного нового служника й добряче його вишколити. Тому це має бути хтось молодий і тямущий. Я сказав би, хлопець десяти чи одинадцяти років.

      Тієї миті Артуровому татові аж серце стислося, бо перед ним в уяві постало обличчя Артуро, який був єдиним хлопцем цього віку в його родині, – вибору не було. Сама лише думка про розлуку з ним страшенно його журила. Він помовчав із півхвилини і, коли в очах Убальдо та маркіза почала прокидатися нетерплячість, ледь чутно відповів:

      – Гаразд, я безмежно вам удячний і пришлю до вас Артуро.

      Коли в сутінках він повернувся додому, до його возика, який саме в’їжджав до двору, підбігла чорна плямка.

      – Тату, тату, де ти так довго був? – пролунав веселий і жвавий голосок.

      То був не хто інший, як Артуро, який повис у тата на шиї, тільки-но той зійшов із візка. Артуровому татові сльози затуманили очі, і Артуро відразу помітив, що щось не так. Тоді тато обняв його й сказав:

      – Ходімо в дім, нам треба поговорити…

      Того вечора батько розповів про все, що трапилось, і пояснив, що єдиним виходом буде те, що Артуро піде до маркіза за служника.