Артуро та єдиноріг. Джованни Сальветти

я не у від’їзді – а у від’їзді я, щоправда, буваю частенько, – троє моїх дітей просять, щоб я розповів їм казку. Ось як це буває: вони збираються в одній із дитячих кімнат і розташовуються на ліжку або на килимі. Я вмощуюся разом із ними, і ми вимикаємо світло. Хтось із них, по черзі, вибирає тему для казки. Приміром, дракон і пилосмок, кабанчик і ракета, зомбі в космосі тощо. Я замислююся на десять секунд і починаю оповідати, імпровізуючи, і історія поступово розгортається сама собою. Якщо я втомлений або вже пізня година, триває це недовго, але іноді оповідь точиться навіть зо три чверті години, а то й довше. Залежить це й від натхнення. Таких казок розповів я, мабуть, із триста або чотириста, а може, й більше – точно не скажу.

      Деякі оповідки здавалися моїм дітям особливо цікавими, і якось вони забрали собі в голову, що мені варто зафіксувати на письмі хоча б одну з них, і я пообіцяв це зробити.

      І ось у цій коротенькій книжечці я й записав одну з цих казок. Поки я це робив, мені захотілося збагатити її подробицями, яких зазвичай не буває в тих імпровізованих історіях, що їх я розповідаю вечорами. Сподіваюся, що це не зашкодило спонтанній манері, притаманній тим оповідкам, які я вигадував на місці.

      Щоб праця моя набула завершеного вигляду, я вирішив проілюструвати цю казку своїми ж малюнками. Прошу пробачити мене за суто аматорський, хоча й цілковито автентичний характер цієї книжечки, якої не редагувала, ані не правила жодна стороння особа, як і за дилетантські малюнки, адже я не є ані письменником, ані ілюстратором.

      ПОДЯКИ

      Крім Лавінії, Оскара й Алессандро (тепер у зворотному порядку! даруй, Оскаре, що ти завжди посередині!), які надихнули мене вигадати цю та чимало інших історій і загалом надихають моє життя, хочу подякувати Міхаілу Циґанову й Алєксєю Ґлуґовскому, які у вільний час допомагали мені з друкуванням, перекладами, публікацією онлайн та іншими речами.

      ПРИСВЯТИ

      Алессандро, Оскарові та Лавінії (за порядком народження!), моїм найулюбленішим у всьому світі людським істотам, і Моніці, яка так чудово їх виховує.

      РОДИНА АРТУРО

      Тільки-но прокинувшись, Артуро вмився прохолодною водою, яку тато саме витяг із криниці, вдягнув штани та сорочку й побіг у невеличкий курник збирати яйця.

      – Молодець, Артуро, ти такий розсудливий і уважний хлопчик! Відколи саме ти ходиш збирати яйця, жодне ще не розбилося! – часто казала йому мама. Яйця були важливою частиною сніданку родини Артуро.

      Артуро народився в сім’ї бідних селян на прізвище Бонтемпі, яка мешкала в селі поблизу Берґамо, чудового середньовічного міста на півночі Італії, між Міланом і Венецією. Діялося це дуже давно, десь наприкінці XVI сторіччя. Артуро був четвертим із сімох дітей – трьох дівчаток і чотирьох хлопчиків – і мав одинадцять років. За тих часів сім’ї були набагато численніші, ніж сьогодні, особливо селянські. Діти були багатством, бо коли підростали, то допомагали батькам у господарстві. Крім сімох дітей, тата й мами, жив із ними ще старий дідусь Ґвідо. Тож усього їх було десятеро.

      Життя було дуже важке, його події залежали від законів природи та пір року. Прокидалися люди на світанку, а спати йшли невдовзі після заходу сонця. Зимові ночі були холодні й довгі, поля вкривав товстий шар снігу. Адже снігу в давнину випадало чимало. Літні дні були довгі й спекотні, а після наставала важлива пора жнив, які приходила у вересні. Від урожаю залежало багато, бо родина жила переважно з того, що виростила впродовж року та зібрала восени.

      Земля належала не родині Артуро, а багатому маркізові з Берґамо, який звався Треколлі. Домовленість, дуже поширена в той час, була така: урожай ділили навпіл, половину брала родина Артуро, яка обробляла землю весь рік, а половину – маркіз, який був її власником. Така домовленість іще й нині зветься половинщиною, бо врожай ділять наполовину. Маркіз був власником іще багатьох інших земель, крім тієї, яку обробляв Артурів тато, а тому був багатий. Усе це він успадкував від батька, який теж успадкував землю від його дідуся і так далі.

      Ділянка, яку обробляла сім’я Артуро, була невелика, приблизно п’ять гектарів – тобто це десь три футбольні поля. Домівкою Артуро була стара кам’яна хата. Стояла вона якраз посередині маркізових полів.

      Артурів тато теж успадкував половинщину від свого батька, дідуся Ґвідо. У ті часи все мінялося дуже повільно. Коли ти народжувався, то більш-менш знав, що робитимеш у житті, – тобто зазвичай ти робив те, що робив твій батько або дідусь, хіба що ставав солдатом і вирушав на війну. Не те, що нині, коли все так швидко змінюється. Та іноді траплялися й чарівні події, як оце в нашій історії.

      Родина мала дві свині, осла, п’ятеро курей, дві кози, а ще величезного собаку на прізвисько Тінь. Його так назвали, бо шерсть його була цілком чорна, і очі теж були чорні. Коли хтось, хто його не знав, зустрічав на вулиці, то страшенно лякався. І в цьому сенсі він приносив велику користь, бо відлякував лиходіїв, які проходили повз ферму, і вони трималися від неї осторонь. А насправді Тінь був лагідним собакою і ніколи не вкусив