Ротонда душогубців. Тодось Осьмачка

сорочки.

      Хто його вишивав?.. Чи мати, чи якась сестра, що не прийшла на материн похорон? Чи, може, ця сорочка була вишита ще тоді, коли його, Івана, ще й на світі не було?.. І, як зараз вдуматися, то чи він і сестри, і брати існують на світі для батька? Вони ж усі зараз для його, як розкидані цеглинки із зруйнованої економії до якоїсь іншої цеглинки, що похожа на любу, яку можна зустріти на любім шляху. Він же зараз у страшній смузі розпачливої духовної безпритульності. Що, що його можуть покликати ще селяни лікувати скотину?.. Ну, то це батько, мабуть, добре відчуває, що він у таких випадках опиняється у ролі того дубчика, якого підхоплюють, коли наскакує розлючена собака. А вже коли вона відстане, то дубчик відкидається, як непотрібна річ, яка ніколи потім не буде розшукуватися. І Іванові Овсійовичу ще шкідніше стало ось цього зібганого чоловічка, що зветься його батьком, який зараз оце править конякою… і який, може, удає, що йому мило керувати нею, аби тільки не говорити з сином і не надокучати йому собою… таким покинутим і таким безпорадним…

      Аж ось і руїни розгромленої панської економії. Від стін ще й досі лежали купи глини, зарослі щирицею та будяками. Ще й досі чорніли ями, з яких селяни повикопували стовпи. А серед їх бовванів іржавими боками паровик, спершися на передні колеса, а задком угрузши глибоко в землю. Ним колись молотили хліб у степу, а зараз із піднятої колесами передньої частини у його темніла кругла дірка. Ще давня сажа в її середині відставала коржами від заліза. А над нею два соняшники тяглися з дірки і загинали голови ще нерозквітлі на спину паровика. Трохи далі збоку лежав і його маховик. Молоденьке просо і старий полин перепліталися з його шпицями…

      І ця ось машина, поламана, потовчена і розтягнена, тепер справді не здатна те робити, для чого її призначалося ще цілою. А його ж батько ще цілісінький своїми людськими здатностями, і от же його змушують бути гірше непотрібним, ніж оцей лам. Обставини життя завжди ласкавіші до бездушних речей, відмовляючи їм тільки можливість їхнього вжитку, коли вони справді не варті нічого. Але люди поламаним речам додають ще якоїсь мстивої містичності бути для цілих людей, викинутих із суспільства, показниками всяких катастроф особистих. І нещасні люди поневолі знаходять собі утіху у тім жалю, який виникає із свідомості, що вони мають однаковість з долею поламаних речей, які себе справді пережили. Таким чином, кожна річ має дві долі: одну тоді, коли вона свіжа і ціла, а другу, коли вона поламана. А людина?..

      Іван Овсійович не припускав думки, щоб його батько, оцей чоловік, що править конякою, чекаючи від сина першого слова для розмови, міг мати щось таке у своїй голові свідомо, як оце промайнуло у його, молодого Бруса. Але він певний був, що воно є у батька у відчутті, і воно його разом з усім пережитим здавлює до найменших моральних розмірів…

      Іван Овсійович не мав такої тривкої певності, щоб однонастроєво ставитися до батька. Багато пережитків з дитинства і розповідь Мадесова, як не є, а все-таки написала сліди в його душі. Це не