Ротонда душогубців. Тодось Осьмачка

він у неї ці ночування вирвав силою і ніби супроти згоди її. Але Маздигін знов засміявся і вже удаваним сміхом, і промовив:

      – У таких молоденьких, як ти, не буває дітей хоч від якого ночування…

      – Не буває?.. А як буде?.. Що я тоді робитиму?..

      – Що?.. Ми таке зробимо, що не буде… Ну, годі, годі… Іди вже, Гапусю, бо мені треба спати, я взавтра дуже заклопотаний… Та як будеш зачиняти двері, то впусти Нелю. Чуєш, як вона скавучить?..

      І не то крізь плач, не то крізь тільки зляканий переляк, який їй, мабуть, не давав з самого початку віддаватись своєму жалю, Гапуся, чути було, заворушилася в ліжку і говорила:

      – Я так і знала, що так вийде… Що і мені доведеться шукати якогось Передерія…

      І тут же разом із цими словами залунали неголосні ляпаси по голому тілу і гупання босих ніг на підлозі коло ліжка, і Гапусине не то обурення, не то докір:

      – Краще б ви самі себе поляпали там, де оце мене, аніж робити отаке.

      І вийшла в кухню, зачинивши за собою двері. Вона в руках винесла і спідничку свою з простого полотна і зафарбовану городньою бузиною. І в кухні, надіваючи її поверх сорочки, Гапуся чогось оглядала уважно її з перекривленим ротом, ніби стримуючи плач. Та гук із кімнати її опам'ятав:

      – Та не забудь, Гапусю, сказати татові, щоб він перестав сходитися із старим Брусом, бо що буде Брусові, те буде і Шелестіянові!..

      І чи ці слова злякали дівчину, чи вдарили по дуже роз'ятреному почуттю, але вона, похапливо зав'язавши на пузі кінці вшитого пояска в одежину, погасила світло на столі і помацки відкинула гачок на сінешніх дверях, і відчинивши їх, вийшла надвір.

      І вскочила в кухню велика собака з довгими вухами, що звисали з боків. І, як потім виявилося, що вона мала руду шерсть і була з тих, що ходять із охотниками і виносять із річки чи із ставка на берег забитих птахів. І вона зараз же із скавулінням лапами відчинила двері в кімнату до Маздигона. І там, радісно гавкаючи, чути було, вскочила до його в ліжко. І він щось до неї ласкаве говорив. Та це мені не цікаво. Мені шкода Гапусі, і навертається думка, що знов такі часи настали для нашої батьківщини, коли бідна людина мусить поступатися собою навіть і собаці…

      Розділ четвертий. На станцію

      Було годин п'ять ранку, як Бруси виїхали із двору. Іван сидів спиною до коняки поруч із батьком. Сидіння було із свіжовкошеного пирію і застелене ряднинкою із великого кропив'яного лантуха. У задку возика лежав прикритий травою чамайдан. Його весь час Іван Брус почував носками черевиків. І сонце хоч і зійшло уже, мабуть, більш як годину тому, але мало чари незаплямованої і первісної краси. Перед ним ще був увесь світ свіжим, прохолодним, зеленим; і в іскрах роси, води і тієї дичини, що перелітала із озера в озеро понад купками туману, які, тримаючися і за жита, і пшениці, не могли ще відірватися від вогкої землі.

      Сумно було дивитися Іванові Овсійовичові на батькову садибу, що поволі відбігала від його погляду і занурювалася в зелені гриви того жита, що її оточувало. Навколо хати і повіточки спиналася молоденька акація і своїми