Ротонда душогубців. Тодось Осьмачка

у синові очі, крізь гіркий усміх, що заворушив вуса у бороді, промовив:

      – П'ю… І поки мене люди не минають, я і тієї чарки не минатиму, що від їх простягатиметься до мене.

      – І вони вас нечувственного привозять додому?..

      Та тут уже старий устав і таким голосом, що виходить із того серця, яке тут на землі всякі суди касує і не сподівається ні від кого якоїсь правди, вигукнув:

      – Ну, розсобачої душі душа!.. Добре вже мене обійшли своїм висвячуванням!.. Та чи ти коли-небудь, як жив дома, бачив мене таким, щоб я не своїми ногами ішов до хати… Та ж ти добре ще пам'ятаєш, як я напивався, і ніколи було не іду якимсь возом, а завжди своєю конякою та ще й верхом… Я ж тоді об'їздив цілий район, лікуючи скотину, і якби я не мав на плечах голови, то мене б і моя коняка б не носила на спині своїй… То невже я зараз, по-твоєму, на старість, перед своєю погибіллю можу втратити голову?.. Я напиваюся, але люди не помагають мені триматися власними ногами за цей нещасний світ… І сорому людського я на свою совість ще не покладав, і ще не зневажав своєї і людської слави!..

      І син після останніх слів рвучко нагнувся і дістав батькову шапку з долу і, поклавши її знов на лаву, промовив схвильовано і стишено:

      – Тату, сядьте… Я більше ніколи вас не образю цим у вашій хаті… Я вже все знаю про ваше пияцтво…

      – Знаєш…

      Гірко прогомоніло на всю нашорошену хату.

      – А чи ти знаєш, що оце та печатка висить ось, коло колодки на моїй шахві, з моїми ліками?.. Бачиш?.. То як же ж ти можеш казати, що знаєш моє пияцтво?..

      І син йому перебив:

      – Я сказав так, щоб ви зрозуміли, що я страшно шкодую, що випустив таке слово із вуст, бо я не вірю жодній поголосці, що йде супроти вас…

      – Сину, сину… Чи ти віриш, чи не віриш, а я знаю, що я такий, який є у тих чутках, що про мене навмисне пускають… на те, аби без ніякого шелесту забрати усі пляшечки ось із цієї шахви…

      І він ударив злегка долонею по дверцятах сховища своїх ліків і провадив далі:

      – Оця комуна, оця «народная власть» увійшла у стачку з пекельними силами і випустила на нашу землю із самого споду людської злоби найлютіших собак у образі людей, щоб вони нас ось тут, на землі, домучили, не допустивши і до геєни огненної… Бо скажи ти мені, на милість Божу, як назвати оттакі підтравності та лиходійства, що вони коять… Ось учитель сільський, Маздигін… Що я йому заподіяв?.. Але не встигли незаможники зіп'ятися доладу на силу, як уже він звернувся до людей, щоб відібрати у мене мої ліки, бо я, мовляв, не маю права лікувати скотину… Бо я самоук!.. І коли я таке почув і побачив, що то воно таке говорить із їх печінок, то я вже знав, що відберуть… І не гаючися ні хвилинки, майнув у Ташлик до Сергія Сергійовича… Ти його знаєш… Він людський хвершал, а краще орудує за когось іншого й не такого, як сам. Та й кажу до його:

      – Заберіть у мене мою ветінарську аптечку…

      А він подивився на мене сумно та й промовив:

      – А хто ж буде людей рятувати? Та й з чого ви будете жити?

      І я йому зараз усе й розповів,