Генерали імперії. Валентин Чемерис

Читать онлайн.
Название Генерали імперії
Автор произведения Валентин Чемерис
Жанр Историческая литература
Серия Історія України в романах
Издательство Историческая литература
Год выпуска 2010
isbn 978-966-03-4496-9



Скачать книгу

Малоросію… Дожилися.

      Рідний Чигирин лежав у руїнах, Самойлович сидів у Батурині та злякано пересилав у Москву листи, що їх з Москви надсилав йому Дорошенко, все ще вірячи – з останніх сил вірячи, – що український гетьман щось-таки може… Марно!.. Гетьман сам доживав останні свої роки на волі, хоч і під наглядом московських воєвод, а попереду його чекало ще гірше від того, що випало йому, Дорошенку…

      Останнім часом про Дорошенка ніби забули в Кремлі, та й дяки Малоросійського приказу не докучали йому, як раніше – чи набрид він їм, чи вони певні, що він уже ніде не подінеться, він уже сидить надійно в їхніх силках…

      Аж раптом згадали й за нього. У зв’язку з чим? Вирішили його подалі від Москви запхнути. Восени 1679 року до нього з’явився дяк Бобінін (заступник Ларіона Іванова, «опікуна» його) і повідомив полонянику новий царевий указ:

      – Цареві відомо учинилося, що Пйотр Дорошенко терпить скруту в їжі та питві, а тому, зласкавившись над оним, цар призначає його своїм воєводою у Великий Устюг…

      Для Петра Дорофійовича це було повною несподіванкою. Яким воєводою? Де той… Великий Устюг?..

      Дяк відповів, що од Москви буде 600 верстов, але, поспішно додав, городок славний, многолюдний…

      – Але ж цар обіцяв мені свою ласку…

      – Цар і ощасливлює тебе своєю ласкою. Устюг – місто вигідне для кормлєнія…

      Він тоді відмовився, назвавши це новим засланням на край світу християнського, але не минуло й кількох днів, як йому раптом запропонували поїхати… Теж воєводою, тільки вже у якусь В’ятку. Хотів було відмовитись – от причепилися зі своїм воєводством! Потрібно воно йому, як корові сідло! – хотів і… раптом несподівано для самого себе погодився. Спокусили платнею – 1000 рублів на рік. Та й набридло в дяків Малоросійського приказу канючити на прожиття. У В’ятці ж врочили йому сталу платню. І він дав добро. У В’ятку – то й у В’ятку, хоч і до чорта на кулички, аби лишень мати хоч якийсь заробіток. Керував Україною, покерує і якось В’яткою – чи й не дивина!

      В’ятською землею (незалежною від московитів, як і від суздальських та ростовських князів) звався край у басейні верхньої та частково середньої течії ріки В’ятка. В VI – Х століттях там, крім в’ятичів, ще й інші племена жили, російське поселення там виникло лише в другій половині XIV століття в середній течії В’ятки. В’ятичі довго залишалися в’ятичами, не піддаючись асиміляції. Їхній союз племен тримав територію в басейнах річок Оки, Угри і Москви та у верхів’ях Дону. Займалися землеробством, скотарством, мисливством, рибальством. У XII столітті в’ятську землю внаслідок міжусобиць поділили між собою суздальські та чернігівські князі, а вже в XIV столітті Московське велике князівство, чия столиця Москва теж знаходилась на в’ятській землі, окупувало весь в’ятський край і назавжди приєднало його до своїх володінь.

      Ще в «Повісті врем’яних літ» Нестор писав про в’ятичів, що вони «жили в лісі, як всякий звір, їли все нечисте, і соромослів’я в них при батьках і при снохах. І брачення у них не було, а грища