Останній гетьман. Погоня. Юрій Мушкетик

росли якісь квіточки, голубі-голубі, на тоненьких ніжках. Трохи схожі на дзвіночки, але не дзвіночки. І враз з воріт випурхнуло якесь створіння, то була дівчинка. Вже майже не дівчинка, але ще й не дівка, і навіть не дівочка. Вона ступила кілька кроків і наштовхнулася поглядом на Самійла. Стенулася, заніміла. Чорні-чорні очиці дивилися злякано. Й сама чорна, схожа на циганку, коси товстющі, закинені за плечі, в чорній халамиді, в одній руці тримала пучечок квітів, в іншій – бублика. Це вона прийшла по оці квіти. В Самійла щось стрепенулося в серці: була ця дівчинка така гарна й така злякана, що він спантеличився.

      – Не бійся, я… я…

      Дівчинка раптом випросталася.

      – А я й не боюся.

      «Яка ж вона гарнюсінька, – думав Самійло, – як ластівочка».

      – Аделя, Аделя, – долинув з-за брами голос.

      – На, – мовила дівчинка й кинула Самійлові до ніг бублика, а сама вертнулася й побігла в браму.

      Коли Самійло доповів Кирилу про побачене, той сказав:

      – Нікому-нікому не кажи про дівчинку. Залізом розпеченим будуть допитувати – мовчи. Ходи туди кожного дня. Вдвох з Северином. Я йому скажу.

      А самому тривога поселилася в серці.

      Через два дні приїхала Катерина, дружина, з дітьми. Хоч одружили Кирила на ній майже силоміць, але за цей час він до неї звик, а ще й діти. Скучив за нею, цілував, милував до ранку. Наступного дня знайомив її з палацом, надвечір пішли гуляти в парк. Тут росли старі липи, які вписалися в новий парк, і кущі рай-дерева, і жасмин, і бересклет. У дальньому кінці парку стояла лавочка, Кирило сів на неї. Сутеніло, у верхів’ї липи виспівувала якась птаха, очевидно, шпак – він вміє імітувати будь-якого птаха. Катерина підвела голову, шукала його в густому вітті. Кирило теж подивився на липу, опустив погляд, охопив ним дружину. Зграбна, струнка – а вже ж у них четверо дітей – красиві плечі, рівна спина, тонка талія, тугі, круглі стегна… Все це поглядом в одну мить, він сам незчувся, як вхопив її за талію, обернув до себе, підхопив, панталони його самі впали на землю, а спідниці злетіли вгору – посадовив її собі на коліна. Вона встигла тільки охнути.

      – Скажений, божевільний, люди побачать, – белькотіла.

      – Нехай бачать, нехай беруть їх завидки.

      – Ходімо… на ліжко…

      – Й на ліжку теж, – і далі тримав її за талію, то підносячи вгору, то опускаючи.

      – Я закричу…

      – Кричи. Я люблю, як ти кричиш.

      – Ой-ой, ой-ой, ой, а-я-я-й, – але тихенько.

      Потім вона сиділа поруч.

      – Ти мене любиш? – запитав Кирило.

      – А ти мене?

      – Ти ж відчуваєш.

      – То не любов. То пристрасть.

      – Все одно.

      – Ти мене, як одружувався, не любив зовсім. Це Єлизавета віддала мене за тебе. І Катерина.

      – Яка Катерина?

      – Анхальт Цербтська. Жінка Петра Федоровича. Ну… Ніби жінка. Він з нею жодного разу не спав.

      – Звідки ти знаєш?

      – Знаю. Всі знають.

      – А їхній син, Павло?

      – То не його син.

      – А