Хронiки Нарнії. Повна історія чарівного світу. Клайв Льюїс

опіків та уколів колючок у кущах діти на диво швидко видерлися з хащів. Аж тут на них чекала інша несподіванка: на очах усе навкруги посвітлішало, ліс розступився і діти опинилися на довгому піщаному узбережжі – перед ними плескотало ласкаве лазурове море з легкими брижами, накочуючись на берег із ледве чутним шурхотом. У небі ані хмаринки, на небокраї жодної ознаки суходолу. Сонце перебувало там, де воно і повинно бути о десятій годині ранку, а море сліпило блакиттю. Усі разом вдихнули запахи моря.

      – Яка краса… що тут казати! – тільки й видихнув Пітер.

      За п’ять хвилин усі гасали босоніж прохолодною смугою прибою.

      – Звісна річ, це краще, ніж сидіти в задусі в потязі, що тягне тебе до латини, французької й алгебри, – підсумував Едмунд, і на тому всі балачки припинилися, бо тільки заважали шукати на прибережній мілині креветок та крабів.

      – Так чи інакше, – врешті-решт нагадала всім Сьюзан, – але доведеться вирішувати, як нам чинити далі. Ще трохи – і треба буде думати, чим утамувати голод.

      – Та є ще бутерброди, що їх матуся дала на дорогу, – відмахнувся Едмунд. – Принаймні мої ще зі мною.

      – А от мої залишилися в маленькій сумочці на пероні, – побідкалася Люсі.

      – Так само, як і мої, – додала Сьюзан.

      – А мої в кишені пальта, а пальто – десь тут, на березі. Виходить, маємо два сніданки на чотирьох. Не бага…

      – Хай так, але мене турбує не стільки питання, щоб такого попоїсти, скільки – де б роздобути питної води, – промовила Сьюзан.

      Щойно вона згадала про воду, всі одразу ж відчули, що їх мучить спрага, як завжди й буває, якщо брьохати в солоній воді під палючим сонцем.

      – Щось усе це мені нагадує, – уголос розмірковував Едмунд. – А нагадує воно мені от що: у книжках потерпілих у кораблетрощі завжди виносило на якийсь безлюдний острів, де вони неодмінно знаходили джерело солодкої питної води – інакше б і в книжках розповідати було нічого.

      – Невже доведеться знову пірнати в ті хащі? – здригнулася Сьюзан.

      – А от і ні, – зауважив Пітер. – Якщо тут є джерела – а оскільки ліс густий, так і є, – вони мають бігти до моря, тож, ідучи вздовж берега, ми неодмінно натрапимо на одне з них.

      На тому всі потьопали назад, туди, де залишили свої речі та взуття: спершу водою, потім піском – прибережним вогким, а далі скрипучим сухим; він забивався поміж пальці та прилипав до мокрих ніг. Нарешті діти повзувалися.

      Едмунд і Люсі ладні були залишити речі на місці та брести пляжем босоніж, бо так їм видавалося зручніше, та Сьюзан розвіяла їхній волелюбний настрій, обізвавши його не інакше, як шаленством.

      – Коли залишити тут речі, – пояснила вона, – по-перше, їх можна потім і не знайти, а по-друге, якщо вони раптом знадобляться – скажімо, ніч впаде, а з нею і холод прийде, – той, кому випаде бігти по речі бозна-куди, дуже пошкодує про свою недбалість.

      Тож за наполяганням Сьюзан усі вирушили в дорогу вздовж берега моря, як то кажуть, у всьому вбранні. Море було по ліву руку, а ліс залишався праворуч. Навкруги панувала тиша, яку деінде