Казки про силу. Карлос Кастанеда

то навіть найвища у Всесвіті мудрість, явлена нам як одкровення, піде псу під хвіст.

      Потім він притишив голос, ніби повідомляючи мені щось дуже особисте.

      – Зараз я збираюся поділитись із тобою, мабуть, найважливішою частиною Знання, яку тільки можливо повідати, – сказав він. – І я хотів би глянути, що ти потім робитимеш.

      – Чи знаєш ти, – вів він далі, – що в цю саму мить тебе оточує Вічність? І чи знаєш ти, що можеш використовувати Вічність, якщо забажаєш?

      Після довгої паузи, під час якої він ледь помітним рухом очей постійно квапив мене дати відповідь, я сказав, що не розумію, про що він каже.

      – Онде! Вічність онде! – вигукнув він, показуючи пальцем на обрій.

      Потім він показав прямо вгору.

      – Або онде, або, можна ще сказати, Вічність схожа на це, – і він розпростер обидві руки, одночасно показуючи на схід і захід.

      Ми подивились одне на одного. В його очах було запитання.

      – То що скажеш на це? – запитав він запопадливо, сподіваючись, що такий тон допоможе мені як слід обміркувати сказане ним.

      Я не знав, що відповісти.

      – Чи знаєш ти, що ти у змозі повсякчасно розповсюджувати своє живе єство в будь-якому з напрямків, які я щойно показав? – продовжив він. – Чи знаєш ти, що одна-єдина мить може стати Вічністю? І це не вигадка; це дійсність, але тільки якщо ти «осідлаєш» цю мить і використаєш її, щоби повсякчасно переносити всю свою цілісність у будь-якому напрямку.

      Сказавши так, він пильно на мене подивився.

      – Раніше ти цього не знав, – сказав він, усміхаючись. – Тепер знаєш. Але, хоч я й відкрив це тобі, це не має жодного значення, бо ти не маєш достатньо особистої Сили, щоб використати моє одкровення. Проте, якби ти мав достатньо Сили, самих лише моїх слів вистачило б тобі, щоб зібрати докупи всю свою цілісність і відправити головну частину її за ті межі, які її стримують.

      Він підійшов до мене збоку та постукав мені у груди пальцями – дуже легенько.

      – Оце ті межі, про які я кажу, – продовжив він. – І з них можна вийти. Ми – це почуття, свідомість, яка перебуває тут.

      І він обома руками поплескав мене по плечах. Мій блокнот і олівець упали на землю. Дон Хуан наступив на блокнот, подивився на мене пильно, а потім засміявся.

      Я запитав його, чи він не проти, що я все записую. Він заспокоїв мене, відповівши «ні», та прибрав ногу.

      – Ми – істоти світляні, – сказав він, ритмічно похитуючи головою. – А для світляної істоти має значення тільки особиста Сила. Але, якщо ти запитаєш мене, що таке особиста Сила, я повинен буду відповісти, що моє тлумачення тобі цього не пояснить.

      Потім дон Хуан подивився на обрій на заході та сказав, що до сутінків іще кілька годин.

      – Нам довгенько ще доведеться тут побути, – пояснив він. – Отже, ми або сидимо собі тихо, або розмовляємо. Для тебе неприродно мовчати, тож продовжмо бесіду. Це місце є місцем Сили, і до настання темряви нам необхідно до нього звикнути. Ти повинен сидіти невимушено, наскільки це можливо,