Аптекарка. Ингрид Нолль

віллі. І для дітей там було б достатньо місця.

      – Усе просто супер, – повідомив Левін наступного дня, повернувшись додому. – Дід був зворушений тим, що я одразу ж прибув, але справи у нього кепські. Головний лікар сказав, що кінець уже не за горами, його серце більше не працює. Треба було б зробити коронарне шунтування, але дідові вісімдесят, тож ніхто не піде на такий ризик.

      Тоді Левін попросив мене вийти з ним на вулицю. Перед входом стояло «порше».

      – Мені вона знадобиться. Машина ще досить нова, – сказав він, аж сяючи.

      – Вона тобі справді потрібна? – запитала я.

      Він глянув на мене так, немов у мене не всі вдома.

      Я сіла в авто для пробної поїздки, від якої в мене аж в очах темніло. Ба більше – під час їзди він наполягав на тому, щоб я взяла ще один кредит у банку. Кожен бо знає, що студентові банк не позичить і пфеніга.

      Я не піддавалася.

      Та він уже скоро купатиметься в грошах, аргументував Левін, а до того часу ця красуня може вислизнути йому з рук.

      На мою думку, спекулювати в такий спосіб на смерті родича було вкрай неприйнятним.

      Велика дитина, яка прагнула здобути собі гігантську іграшку, тепер спробувала вдатися до лестощів. Він розхвалював мою добродушність, а тоді заговорив про якийсь сюрприз для мене.

      Я мало не запитала, чи це, бува, не «весілля», але вчасно прикусила язика. Було б дуже боляче, якби він подивився на мене з нерозумінням й острахом. Тож я вдала, що нічого не розумію.

      – Подорож? – запитала його.

      Левін заперечно похитав головою.

      – Ти не здогадаєшся. Ти станеш архітекторкою та дизайнеркою під час реконструкції вілли у Фірнгаймі.

      З прохолодою в голосі й без помітної радості я сказала:

      – Гадаєш, у мене до цього великий талант?

      Левін засміявся.

      – Кожна жінка залюбки облаштовує власний дім.

      Сама того не хотячи, я його обійняла. Тоді пішла в банк і взяла кредит, який ще й отримала на вкрай невигідних умовах.

      Левін був щасливий і, здавалося, з ранку до вечора їздив на «порше»; на щастя, якраз розпочалися семестрові канікули.

      Не встигала ще закінчуватися моя зміна, як він уже мене забирав. Ми мчали у Франкфурт або Штутґарт, а на вихідних їздили до Середземного або Північного моря. Мене почали брати сумніви, чи, бува, я не зробила йому тільки гірше. Що, як він загине в автокатастрофі, як американський актор Джеймс Дін? Тоді на згадку про мого єдиного потенційного кандидата на одруження мені залишиться лише гора боргів.

      Коли через два тижні я сиділа біля ліжка Германа Ґрабера, то в мене зовсім не виникало враження, що я перебуваю біля ложа невиліковно хворого. Старий був бадьорий і роздумував над планами.

      – Якщо нам пощастить, – казав він, – то мене випишуть уже наступного тижня. Лікарі хочуть умовити мене найняти доглядальницю, але я не маю ані найменшого бажання викидати гроші на вітер. Марґо хай і не наймудріша, але точно впорається сама.

      Після відвідин лікарні ми поїхали на віллу. Левін косив газон, а я говорила з Марґо.

      – Пан