Секрети Лос-Анджелеса. Джеймс Эллрой

Джек почав шпарити казочки: про те, як Чарлі Паркер намагався купити його мовчання, підклавши під нього повію-мулатку; як він розколов Шапіро – педика з команди Мікі Коена, який штовхав амілнітрит стриптизерам-трансвеститам у гей-барі, але Джек Вінсеннс з усім розібрався, він туди прийшов і самотужки заарештував цілу армію здорованів, що з’явилися на конкурс двійників Ріти Гейворт. Лунають оплески, Джек кланяється. Біля ялинки він бачить Джоан Морроу: вона одна, і їй, здається, нудно.

      Він підійшов до неї.

      – З Різдвом тебе, Джеку, – привіталася вона.

      Висока, струнка, тридцять один рік, може, тридцять два. Ані чоловіка, ані роботи. Більшу частину свого часу вона просто нудьгувала.

      – Здрастуй, Джоан.

      – Привіт. Я читала сьогодні про тебе в газетах. Ти когось там заарештував.

      – А, дрібниці.

      – Який ти скромний! – засміялася Джоан. – І що з ними тепер буде? З цим Роком якось-там-його-прізвище і з дівчиною?

      – Дівчинці – дев’яносто днів, Роквелл може сісти на рік. Нехай наймуть твого тата, він їх витягне.

      – А тобі їх не шкода?

      – Я сподіваюся, вони визнають свою провину і заощадять мені цілий робочий день, аби не довелося туди їхати. І ще сподіваюся, цей випадок змусить їх задуматися.

      – Я одного разу курила марихуану, у коледжі. Потім страшно закортіло їсти, і я зжерла цілу коробку печива, а потім мене знудило. Скажи, ти б мене за це не заарештував?

      – Ти що, таку красуню – нізащо!

      – А між тим, мені настільки нудно, що я би, може, спробувала ще раз.

      Він вирішив закинути вудку.

      – Джоан, а як у тебе із особистим життям?

      – Ніяк. До речі, знаєш поліцейського на ім’я Едмунд Екслі? Високий, у таких симпатичних окулярах. Син Престона Екслі.

      Аякже! Правильний Едді, герой війни із шилом у задниці.

      – Я знаю, хто він такий, але ми не надто близько знайомі.

      – Він дуже милий, чи не так? Я з ним познайомилася вчора на вечорі у його батька.

      – Хлопчики-мажори – це не мій профіль. Але знаю я одного дуже пристойного чоловіка, якому ти подобаєшся.

      – Навіть так? І хто ж це?

      – Його звати Елліс Лоу, він заступник окружного прокурора.

      Джоан посміхнулася, потім раптом нахмурилася.

      – Я чула, він член Ротарі-клубу. До того ж, єврей?

      – Так, але є й плюси. Він республіканець, у нього великі плани на майбутнє.

      – А він гарний?

      – Звичайно, він ще той гарнюня.

      Джоан зачепила гілку ялини, пластівці штучного снігу посипалися на землю.

      – Гаразд. Перекажи йому, хай подзвонить. Скажи, що в мене на найближчі дні все розписано, а далі вже можна щось думати.

      – Дякую, Джоані.

      – Це тобі дякую, зводнику. Ой, здається, тато махає мені рукою. Бувай, Джекі!

      Джоан втекла; Джек дивився їй услід – її манера поведінки нагадувала Боба Мітчема, ну, можливо, трохи делікатніша. Раптом ззаду почувся