Нічний молочник. Андрей Курков

гаража просто під колеса велосипедиста.

      «От я його зараз перевірю!» – вирішив він.

      Пішов додому, взяв схудлого кота разом з ганчіркою, на якій він лежав. Приніс до гаража. Випив іще чарку, а далі вийняв ампулу з коробки, відламав їй кінчик і витрусив вміст на тарілку, до якої примерзла недоїдена шпротина. Поставив тарілку перед котом. Той повів носом. В очах заграли вогники. Гарячково підсунувся до тарілки й вилизав усе до останньої краплі.

      Діма, що спостерігав за котом, лише хмикнув. Коли б це була звичайна валер’янка, будь-який кіт на неї б накинувся.

      «Може, піти й зазирнути в той колодязь? Ану ж і цей – самозванець?» – подумав він, але відразу заперечливо хитнув головою на таку думку.

      Не хотілося йому зараз нікуди йти.

      28

      Київська область. Макарівський район

      Село Липівка

      Наступний ранок в Ірини почався теж солодко, як у дитинстві. Вона лежала під однією ковдрою з Ясею майже до дев’ятої ранку.

      Вхідні двері за цей час кілька разів скрипнули, відчиняючись і зачиняючись. Мама виходила годувати курей. Вставати Ірині не хотілося. Зате захотілося шоколаду, і вона вийняла принесену Єгором плитку «Оленки». Розгорнула її, прислухаючись до солодкого шелесту фольги.

      Чи то від ніжного гіркувато-щемкого смаку, чи з якоїсь іншої причини, а може, й зовсім без причини, їй згадався Маріїнський парк і невисокий бірюзовий палац за чорними стовбурами дерев. І хрускотіння снігу під ногами згадалося.

      І хоч тепло їй було під ковдрою і затишно, як ніколи, а спогади про парк трошки вкололи. А тут ще й груди болять. Не п’є Яся стільки молока, скільки у маминих грудях набирається.

      За вікном зупинилася автівка.

      «Єгор!» – зраділа Ірина.

      Квапливо, але обережно, щоб не розбудити Ясю, встала з ліжка. Одягнулася. Визирнула у вікно.

      Ні, не Єгорова машина стоїть за парканом. У Єгора червона, а ця чорна.

      Стук у двері.

      – До тебе хто-то? – запитала, зазирнувши до кімнати, мама. – Я піду, одкрию.

      – Ірина Анатоліївна вдома? – пробасував незнайомий чоловічий голос.

      – Дома, дома вона, – відповіла мама.

      – Скажіть, хай збирається!

      Мама влетіла до Ірининої кімнати перелякана.

      – Там двоє бритоголових, як з «Бандитського Петербурга», в чорних пальто, – тихо забідкалася мама. – Видно, когось важного обидила. Може, міністерську дитинку без молока оставила?!

      Ірина квапливо вдягалася. Материн переляк передався їй. Руки тремтіли, ноги в теплі коричневі колготи ніяк не влазили. Минуло щонайменше десять хвилин, поки вона вийшла в коридор.

      Зустрілася поглядом з двома високими чоловіками в чорних шкіряних пальтах. Вони стояли біля дверей нерухомо, як варта. Очі – холодні, байдужі.

      – А коли я додому повернуся? – запитала Ірина, вже виходячи й на ходу озираючись на схвильовану матір.

      – Як завжди повернетесь.

      Один з чоловіків сів за кермо. Другий посадив Ірину на заднє сидіння, а сам умостився