Нічний молочник. Андрей Курков

ну, що ви з мене смієтеся! – обурилася вона цілком серйозним тоном. – Яка я красива? Гадаєте, якщо я з села, то мені все підряд говорити можна?

      – Я також із села, – водій знизав плечима. – Можете мені також усе підряд казати!

      – А в мене тримісячна донька, – ображено кинула Ірина. – Я вам не якась там…

      – Ну, вибачте, – чоловік прибрав усмішку з обличчя.

      Ірина, сповнена дурної, самій їй незрозумілої образи, раптом, як порятунок, як промінь ліхтарика, що виводить з темряви, побачила попереду на узбіччі знайомий мікро-автобус. Поруч – декількох давніх знайомих попутників і водія, що рачкував біля переднього колеса.

      – О! Це моя маршрутка! – вигукнула Ірина. – Дайте вийти!

      – Та вона ж поламана! – здивувався водій. – А вам до Києва! Замерзнете тут на узбіччі, поки вашого «бусика» відремонтують!

      – Зупиніть! Це моя маршрутка! – вперто повторила Ірина.

      Чоловік здвигнув плечима й загальмував.

      Ірина, забувши навіть подякувати, побігла до водія маршрутки.

      – Ви чому мене не забрали?! – голосно спитала вона ображеним тоном.

      Водій підняв на неї очі.

      – Графік зсунули на п’ять хвилин. Тепер раніше виїжджаю…

      – А якщо б я вас не наздогнала?!

      – Слухайте, – роздратовано пирхнув водій. – Мені сказали на п’ять хвилин раніше виїжджати, я й виїхав! Он, – кивнув він на решту пасажирів, – вони ж усі сіли! Тому що на п’ятнадцять хвилин раніше на дорогу виходять. А ви спите довго, от і не сіли! Не заважайте!

      Ірина дивилась на водія і не могла повірити в його байдужість і бездушність. Не могла повірити, що людина, про чиє особисте життя вона знає стільки непотрібних їй фактів, може так поставитися до неї, до своєї постійної пасажирки.

      А водій, зітхнувши, випрямився.

      Сказав усім сідати. Пасажири мовчки зайняли свої місця. Ірина сіла на своє сидіння біля дверей. Маршрутка рушила, і все, здавалося, виправилося саме собою. День починався у звичному ритмі серед звичних заспаних облич.

      Доїхавши на метро до «Арсенальної», вона вийшла з напівпорожнього вагона. Поправила хустку й озирнулась. Помітила, що вона цілком сама на довжелезній платформі. Піднялась ескалатором, першим і другим. І далі сама-самісінька. Згори, їй назустріч, також ніхто не спускався. Якось усе це було дивно. Хоча воно так кожного дня, просто станція така мертва. Сюди чомусь люди пізніше приїжджають, лише вона одна така рання.

      А груди боліли, тиснули. Ескалатор повільно повз угору. Йому-бо куди поспішати?

      Ірина згадала водія, що підібрав її на дорозі. Згадала й спершу зітхнула через свою дурнувату поведінку, а потім усміхнулась. Смішний він якийсь! Але про хустку він, звісно, мав рацію. Треба б її перефарбувати.

      5

      Київ. Вулиця Рейтарська

      Помешкання номер 10

      – Ти де був? Де ти був? – відбійним молотом товк у вуха деренчливий голос дружини.

      Семен розплющив очі. В голові шуміло. Литки боліли, наче після незвично довгої ходи в незручних черевиках…

      – Ти що, не чуєш мене? – у голосі Вероніки забриніли сльози, що накочувались на очі.

      Сеня