Нічний молочник. Андрей Курков

з повітря запахи, поки зненацька один новий, незвичний дух не привернув його увагу.

      Запахом вирізнялася чорна пластикова валіза на коліщатках. Валіза була новенькою – це теж було присутнє у запахові, але, крім новизни, була в ньому ще й якась дивна важка й недобра веселість. Тож Шаміль не загавкав із запалом, як завжди у таких випадках, а стурбовано обернувся до господаря, що також зупинився, але дивився кудись убік, туди, де біля вже завантаженого валізами автокару стояли двоє вантажників, Боря і Женя, у зелених комбінезонах. Стояли, палили і сумирно про щось бесідували.

      Боря, який носив пишні вуса, що спускалися до нижньої лінії підборіддя, кинув погляд на прикипілого до місця кінолога, на його собаку. І замовк, спостерігаючи за ними. Другий, Женя, також обернувся.

      – О! Щось винюхав! – сказав Женя.

      – Мимо каси! – сумно кивнув на те Борис і зітхнув. – Одна така валізка, і можна роботу назавжди похерити!

      Обидва кинули під ноги недопалки, затоптали носаками важких чорних черевиків, як вимагали правила пожежної безпеки, і попрямували до Діми.

      – Ну, що? – спитав у кінолога вусань Боря, дивлячись на пластикову валізу. – Знову віддаси здобич своєму мудацькому начальству, щоб вони пересіли з БМВ на «лексуси»?!

      Обидва запитально глянули Дімі просто у вічі. Були вони людьми статечними, обом за п’ятдесят.

      – А що робити?! – здвигнув плечима Діма.

      – Собака не скаже, а ми допоможемо цій валізочці покинути охоронну територію, – сказав один.

      – І господаря від тюрми врятуємо, – докинув другий. – Теж добре діло!

      Діма відчув тривогу. Його тілу після безсонної ночі було важкувато. Пісня про те, що «їх не наздоженеш», далі крутилась на язиці.

      – Ну? – домагався від нього ясності вусань.

      Діма, вирішивши воднораз спекатися всіх проблем, рішуче махнув рукою.

      Вантажник Боря кивнув, вийняв з кишені комбінезона крейду і поставив на валізі галочку.

      – Що витріщаєшся? Далі пішли! – звелів Діма Шамілеві. – Твоя справа – нюхати, а не дивитися!

      Але Шаміль не розумів, чому господар не виймає валізку. Зазвичай у таких випадках він видобував з нагрудної кишені рацію і говорив у неї слова, які не належали до собачих команд, а тому Шамілеві були незрозумілі. Але те, що він говорив, також було командою, бо за якихось кілька хвилин до них підбігало кілька осіб, один сканером зчитував штрих-код багажної бірки, а інші жваво піднімали валізу й несли її геть.

      – Тобі що, не ясно?! – кричав Діма на Шаміля. – Служити!

      І Шамілеві стало ясно. Ясно, що треба рухати носом далі, вздовж наступних багажних місць. Він понюхав кілька сумок, коричневу валізку, клунок, загорнутий в поліетилен. Вчув запах непоганої сухої ковбаси, тютюну, сала. З пащі звисла й сягнула підлоги слина голоду. Зупинився. Озирнувся на господаря.

      – Знову щось знайшов? – злякався Діма і також озирнувся, глянув на вантажників, що прямували до автокару, залишеного біля відчинених