Добрий ангел смерті. Андрей Курков

орі. Григорій Маркович, глава сім’ї, ретельно примовляв: «Я знаю всьому ціну! Я зайвого не візьму». Дещо я купив, але від більшості речей і дрібничок відмовився. Купив я і поличку з книжками – вона саме так і продавалася, щоб не знімати її зі стіни і не нести книги в «Букініст» – навіщо така морока. Не знаю, яка частина сплачених п’яти доларів припала на книжки, а яка на поличку, але у всякому разі книжки я особливо не розглядав, відзначивши поглядом лише академічне видання Льва Толстого «Війна і мир». Ця книжка була великого формату і, мабуть, п’ятдесятих років видання. Такі книжки я любив якщо не за зміст, то за добротний солідний вигляд.

      Дванадцятого березня настав момент передачі ключів. Я приїхав під вечір. Біля парадного стояв мікроавтобус, присланий агентством «Сохнут». Старички вантажились. Їм чемно допомагали два представники агентства.

      – Ну, Колю Сотников, – сказав я собі, залишившись сам у придбаній квартирі, – тепер ти господар цієї руїни!

      Я ще раз обвів поглядом тріщини, думаючи про необхідний ремонт. Потім підійшов до книжкової полички, дістав книжку, що запам’яталася великим форматом, і розкрив її. Під палітуркою мене чекав сюрприз. Способом, відомим мені зі шпигунських фільмів, у книзі був вирізаний тайник, в якому, однак, не було ні золота, ні зброї. Всередині, в акуратно вирізаній ніші, лежала інша книжка, більш пізнього року видання – «Кобзар».

      Здивований, я витягнув її і, думаючи, що і тут під палітуркою ховається щось несподіване, розкрив. Але цього разу книжка виявилася справжньою, не перетвореною на шкатулку. Обстеживши кілька сторінок, я збирався вже було скласти цю книжкову матрьошку і поставити її на місце, з тим, щоб коли-небудь здивувати своїх майбутніх гостей, але тут погляд мій упав на написані гострим олівцем по краях книжки коментарі. Тримаючи розкритий «Кобзар» у руках, я підійшов поближче до лампи і прочитав кілька акуратних рядків: «Патріотизм Т. Г. сприймав як любов до жінки і ненависть до армійської служби й особливо до бездумної муштри».

      «Вже чи не який-небудь дисиденствуючий учитель літератури робив ці замітки?» – подумав я, згадавши про свій власний учительський досвід.

      Після педінституту я сам відпрацював призначені три роки «істориком» у сільській школі, але за весь цей час мені так і не вдалося прищепити здоровим, червонощоким дітям доярок і трактористів ні інтересу до історії, ні бажання розгадати численні історичні загадки й таємниці, вивуджені мною з маси опрацьованих із олівцем у руці книжок.

      На Григорія Марковича як на автора цих коментарів було грішно подумати. Він сам був відставним військовим і вельми цим пишався. Я якось застав його за упаковкою своїх медалей – він розклав їх на столі й загортав кожну в окремий носовичок, яких у нього, схоже, було безліч, куди більше, ніж медалей.

      Показуючи мені одну з медалей, він сказав:

      – Я брав Прагу!

      «Помітила це Прага?» – подумав я в той момент, ледь стримавши посмішку, дивлячись на цього сухого, маленького і досі верткого дев’яностолітнього дідка.

      Брудна кухня теж потребувала ремонту. Її треба було відмити від старих господарів – речам, та й самим стінам чомусь передається вік їх власників, і тому, щоб не відчути себе раптом постарілим, треба міняти поверхні та кольори, додавати свіжості. Можливо, вчасно зроблений ремонт подовжує життя не тільки квартирі, але й її мешканцям?

      Я поставив чайник на закопчену газову плиту і знову почав гортати книжку, думаючи про ці дивні записи. На одній зі сторінок натрапив я на чудову і співзвучну моїм роздумам думку: «Патріотизм голодного – це спроба забрати шмат хліба у інородця, патріотизм ситого – великодушність, що викликає повагу».

      Мені дуже хотілося зрозуміти – що за людина писала ці коментарі до «Кобзаря», хотілося знайти свідчення часу, коли все це було написано. Моя нинішня робота – нічним сторожем за гуманним принципом «ніч-через-дві» – не вимагала використання мізків. І мізки нудьгували. А тут такий загадковий «подарунок», кращий за будь-яку головоломку або кросворд!

      Я гортав і гортав, як гортають книжку перед тим, як зважитися її не просто прочитати, а простудіювати з зошитом і ручкою. Промайнула ще одна думка: «Абсолютний патріот не визнає ні національної більшості, ні національної меншини. Його любов до жінки сильніша любові до батьківщини, тому що жінка, яка відповідає взаємністю, і є символ батьківщини, ідеал абсолютного патріота. Захист жінки, яка відповідає взаємністю на любов, і є вищий вияв патріотизму».

      В іншому місці, під одним із віршів, був чисто щоденниковий запис: «16 квітня 1964 року. Зустрів Львовича в пивній навпроти ломбарду. Розповів йому про підготовлений рукопис. Він захотів прочитати – але обійдеться. Після провокації в кінотеатрі навіть його рука здається занадто вологою для рукостискання. І потім ця звичка весь час оглядатися на всі боки».

      Я сидів до півночі, потім склав «книжкову матрьошку» і поставив назад на полицю.

      Наступного дня я заїхав до знайомого скульптора, чоловіка, що знав Київ останніх тридцяти років майже поіменно.

      – Пивна навпроти ломбарду? – перепитав він. – Звичайно, там тепер кафе «Русский чай».