Місячний камінь. Уїлкі Коллінз

за все зробив третю спробу підвестися з піску. Містер Френклін спинив мене.

      – У цьому страшному місці є одна перевага, – сказав він, – ми тут самі. Не вставайте, Беттередж, я маю вам щось сказати.

      Поки він говорив, я дививсь на нього й намагався знайти схожість із хлопчиком, якого пам’ятав, у чоловікові, що був переді мною. Він збив мене з пантелику. Хоч як я вдивлявся, але не міг побачити рум’яних щічок хлопчика, як не зміг би побачити на ньому і його охайної дитячої курточки. Колір обличчя містера Френкліна став блідим, а нижня частина обличчя вкрилася, на мій превеликий подив і розчарування, кучерявою каштановою борідкою й вусами. Його жвава розв’язність була дуже приємна і приваблива – я з цим згоден, – але вона не могла зрівнятися з колишньою невимушеністю його поводження. Що ще гірше, він обіцяв зробитись високим і не додержав обіцянки: був витончений, стрункий і добре складений, але ні на крихітку не вищий середнього зросту. Одне слово, він цілком обманув мої сподівання. Роки не залишили в ньому нічого колишнього, крім ясного, прямого погляду очей. У цьому я знову впізнав нашого милого хлопчика і на цьому закінчив свої дослідження.

      – Ласкаво просимо в рідне містечко, містере Френклін, – сказав я. – Тим приємніше бачити вас, що ви приїхали кількома годинами раніше, ніж ми чекали.

      – У мене була причина приїхати раніше, містере Беттередж, – відповів містер Френклін. – Я підозрівав, на жаль, що за мною слідкували і підстерігали мене в Лондоні три або чотири дні, і я приїхав із вранішнім, а не з останнім поїздом, бо мені хотілось позбутись переслідувань з боку одного смуглявого іноземця.

      Слова ці надзвичайно здивували мене. В голові моїй сяйнула, мов блискавка, думка про трьох фокусників і про здогад Пенелопи, що вони мали намір завдати якоїсь шкоди містерові Френкліну Блеку.

      – Хто слідкував за вами, сер, і чому? – спитав я.

      – Розкажіть мені про трьох індусів, які були у вас сьогодні, – вів далі містер Френклін, не звертаючи уваги на моє запитання. – Можливо, Беттередж, мій іноземець і три фокусники виявляться з однієї й тієї ж компанії.

      – А звідки ви взяли про фокусників, сер? – спитав я, відповідаючи на запитання запитанням. – Я знаю, що це дуже нечемно. Адже ви не ставите надто великих вимог до бідної людської природи – не сподівайтесь на більше й від мене.

      – Я бачив Пенелопу, – продовжував містер Френклін, – і вона розповіла мені. Ваша донька, Беттередж, мала стати гарненькою, і справді – гарненька. В Пенелопи маленьке вушко й маленька ніжка. Хіба в покійної місіс Беттередж були ці неоціненні якості?

      – У покійної місіс Беттередж було багато вад, сер, – сказав я. – Одна з них, – якщо ви дозволите назвати її, – полягала в тому, що вона ніколи не говорила до ладу. Моя дружина швидше скидалась на муху, аніж на жінку, – вона ні на чому не могла спинитися.

      – Вона була б саме по мені, – зауважив містер Френклін, – я також ні на чому не спиняюсь. Беттередж, ви стали ще дотепнішим, ніж раніше. Ваша донька згадала про це, коли я розпитував