Орлі, син Орлика. Тимур Литовченко

чисто, принаймні я акценту не помітив. А от чи добре засвоїли шляхетну мову поетів, філософів і дипломатів?

      – Сподіваюся, що так… хоча про це варто б запитати не покірного слугу Вашої Величності, а моїх достойних учителів, – юнак так само невимушено перейшов на латину.

      – А знаєте, канцлере, він мені подобається дедалі більше, – мовив Карл у попередній манері, а потім продовжив: – Тепер розкажіть-но докладніше про стан справ вашої шляхетної родини. І будь ласка, латиною, латиною…

      – Що ж цікавить Вашу Величність насамперед: мої університетські успіхи чи стан справ моїх близьких?

      – І те, й інше, – посміхнувся король. – Я давненько не бачив не тільки вашу матусю, але й батька, мого хороброго приятеля Філіппа Орлика. То як їм тут живеться?

      – Але ж Ваша Величносте! Не кажучи про те, що мій шляхетний батько постійно перебуває у роз'їздах, опікуючись справою повернення козацтва на рідну Украйну… Отже, батька я не бачив понад рік… мабуть, як і Ваша Величність…

      – То й що?

      – Окрім того, я вже декілька місяців не був удома, оскільки живу при університеті. Тому все, що знаю про матінку, братів і сестер, – усе це вичитав у листах доброї моєї матусі Ганни…

      – Ну, а мені навіть листів не пишуть! – знизав плечима король. – Тому розповідайте, юначе, розповідайте швидше і не змушуйте мене чекати занадто довго, адже я – сама увага…

      Довелося розповідати. Його Величність Карл слухав уважно, не перериваючи, тільки час від часу обмінювався багатозначущими поглядами з канцлером Міллерном – як помітив Григорій, коли йшлося про справи гетьмана Орлика і козаків-вигнанців.

      Коли у невимушеній бесіді спливло хвилин двадцять, Григорій вирішив, що пора пускати в хід неоковирний «сюрприз». 3 розповіді про родину він непомітно перейшов до загальної оцінки політичних розкладів у Європі та подальших перспектив ведення Північної війни, а від цього – до тонкощів вивчення в університеті військової справи, тож, емоційно змахнувши руками, відпустив два добряче зомлілі пальці лівої руки. Розірвана манжета, яку ніщо вже не утримувало, розгорнулася на кшталт білого капітулянтського прапора. На обличчі канцлера Міллерна з'явився такий вираз, немовби він розжував жменю гіркого перцю.

      – О-о-о, юначе! А це що таке? – Король миттю пожвавішав і вказав на розірвану манжету.

      – Де? – Григорій прослідкував за поглядом Його Величності, а коли «побачив» пошкоджений одяг, спробував зобразити на обличчі суміш прикрого здивування і засмучення. Схоже, це йому цілковито вдалося, оскільки Карл невдоволено процідив крізь зуби, зі шляхетної латини миттю перейшовши назад на шведську:

      – Отак от ви, юначе, приготувалися до настільки важливого візиту?!

      Кинувши короткий погляд на Міллерна (здавалося, канцлер готовий був непристойно лаятися), Григорій напружив м'язи нижньої щелепи (від чого вона дрібно-дрібно затремтіла), притримав подих і немовби через силу пробелькотав:

      – Вибачте, Ваша Величносте, я ж ненавмисно… Себто вона ненавмисно…

      – Хто – вона?!

      – Манжета…

      Різкими