Юрій Юрійович, улюбленець жінок. Євген Положій

але вже не так впевнено, як на початку, бо навіть вони розуміли, що з котами, собаками, а тим паче, Юрієм Юрійовичем у їхній ситуації сперечатися напрочуд шкідливо. «Юрію Юрійовичу, а якого ж кольору насправді ваза?» – такі запитання, як правило, ставила наприкінці диспуту юних геніїв якась із тихих розумних дівчат. «А чи хтось може взагалі сказати точно, якого вона кольору, окрім самої вази? – риторично вигукував вожатий, наче знущаючись над незміцнілими підлітковими мізками, і двічі свистів у рожевий свисток. З цією сенсово розлогою відповіддю, яка давала їм чималий простір для роздумів над непередбаченістю та загадковістю буття, малолітні герої-коханці, похнюпивши носа, миттю вилазили через вікна на вулицю, щоб всадивши за рогом корпусу під металевою драбиною по сигареті або косяку, мовчки піти цього разу спати до себе в ліжко. Тому що якщо ти не можеш довести вожатому, що ваза, яка стоїть на столі, конкретно зеленого кольору, то ти реально кончений лох і з тьолкою сьогодні трахатись не заслужив.

      Звісно, до таких крайніх педагогічних експериментів Юрій Юрійович вдавався виключно через своє нещасне становище. Що мене більш за все дивувало – буддійська практика завжди спрацьовувала. Кожного разу, коли пихаті підлітки нестерпним гамором будили у Юрії Юрійовичу східно-філософського звіра, вони могутніми левами вилазили з-під ліжок у надії дати правильну відповідь і кожного разу, як побиті пси, розповзалися по своїх спальнях ні з чим. «Закоханого вожатого краще не будити, трахатися потрібно тихо!» – зрештою зробили правильний буддійський висновок піонери, і статеве життя у них більш-менш налагодилося. Але правильної відповіді про колір вази так ніхто з них і не дізнався.

      Соня, об’єкт такого палкого кохання Юрія Юрійовича, як я вже казав, мала вельми симпатичну зовнішність і оригінальне почуття гумору, хоча й важко собі уявити, хіба що у кіно, набір цих достойних якостей в однієї особи жіночої статі одночасно. Та у двадцять два роки чого тільки з нами не трапляється. Звісно, Соня крутила романи з кимось із керівництва табору, з фізруком, з якимось перерослим піонером-мажором і періодично публічно знущалася зі щирих почуттів Юрія Юрійовича. Зарадити цьому процесу у такий стислий термін не уявлялося можливим, та й не варто лізти зі своїм сексуальним досвідом у чужий публічний дім. Мені лишалося мовчки чекати, поки закінчиться зміна і Юрій Юрійович збере себе та свої речі до купи, отримає зарплатню, купить нам квитки додому і спалить свій щоденник із такою дивною і такою непідходящою назвою.

      Тиждень під азовським жарким сонцем і прохолодним місяцем на пляжі промайнув, як один день і одна ніч.

      Тож про колір вази я наважився запитати лише в останній вечір, коли ватри піонерської «королівської» ночі вже згасли і останні піонерки розбіглися по пляжу втрачати цноту. Ми сиділи у кімнаті Юрія Юрійовича, бухали місцевий геть невдалий самогон і курили знову ж таки місцеві, але напрочуд прекрасні косяки. Точніше, бухали і курили