Обре, сховайся добре!. Костянтин Когтянц

він хоче сказати? Я загубив не щось? А… а когось? Невже і таке можливо?»

      – Друзів! Товаришів! Побратимів! – і затнувся, побачивши духів вираз обличчя.

      – Хто вмер, той вмер.

      – То не крути!

      – Двох жінок загубив ти, Бояне.

      – Та вони ж самі від мене втекли.

      – Ну то й що? Як гадаєш, що буде, коли помітять – одна з двох у вогні не горить, у воді не тоне, її не лише куля – шабля й та не бере! Візьмуть на муки, усе скаже, а ім’я в тебе рідкісне, прикмета страшна…

      Ну, це козак і сам знав.

      – І як же мені знайти їх?

      Дух мовчки показав на річку:

      – Дивися, Бояне. Уважно.

      Козак напружив увагу. Точніше – він би не зміг пояснити, щό саме зробив, але зробив щось таке, для чого і слів не знав і що, власне, зробилося само собою при слові «дивися».

      З глибини води на поверхню проступили три смуги: одна, широка, іржава, дуже нагадувала ті сліди-не-сліди, що їх залишали песиголовці, друга, золотиста та яскрава, поряд із нею іще одна – рожева, дуже тонка та бліда.

      Драгон озирнувся, водячи поглядом по землі. Так і є – за ним теж тяглася золота смуга.

      – Так-так, усе вірно.

      – Скільки?

      Від подиву та, чого там, і переляку (берігся-ховався, а, виявляється, воно все дарма – слід усе ’дно залишився) козак висловився не дуже ясно, проте дух зрозумів:

      – Буде видно днів, мабуть, зо три. Злякався?

      Драгон знизав плечима. Він давно вийшов з того віку, коли міг до чорта в зуби – аби довести свою хоробрість.

      – Ану накажи йому щезнути.

      Кирин наказав – і нічого не змінилося. Він спробував укласти в думку всю свою силу, все, що став відчувати зовсім недавно: «Щезни! Щезни! ЩЕЗНИ!»

      Дідька лисого! Слід залишився.

      – От і добре.

      «Знову знущається…»

      – Не зрозумів? Тепер твій слід може побачити лише рівний тобі чи, звісно, той, хто вищий за тебе. А їх небагато – і тих, і других.

      – Тяжкі часи настали, якщо таких, як я, небагато.

      – І се правда, тяжкі часи.

      – Ось такий колір, – Драгон показав пальцем на іржаву смугу, – я бачив уже раз.

      – Таки-так, його залишають за собою ті, хто не з нашого світу. Не забувай – одна з них рахман.

      «А в них усе, неначе у дзеркалі».

      – Тобто Галка – слабка чаклунка, отже, рахман – могутня.

      – Галка взагалі не чаклунка, скільки тобі пояснювати? – старий розсердився бозна-чому. – Вона чує чари, це зовсім інше! І в цьому вона дуже сильна.

      – А тоді чому за рахманом тягнеться ширший слід?

      – Сходи туди й запитай у мого рахмана!

      «Ось воно що! Він скаженіє тому, що чогось не знає!»

      У схилі пагорба з’явився отвір, у якому світилося біле світло (козак подумав, що ані свічки, ані каганець не дадуть такого білого та спокійного світла – звичайно язики полум’я викликають танок тіней).

      Дух пішов назад – не порачкував, а саме пішов назад, неначе в нього були на потилиці очі:

      – А хлопцеві я золота не давав. Сільський пастушок, його б убили за золото. Я йому сили додав від