Ukrainian dream. «Последний заговор». Василь Зима

мені треба поговорити з тобою. Ти можеш приїхати? Я вдома, – Даша нервувалася.

      – Зараз приїхати? – Марк саме вийшов із лікарні.

      – Так, зараз, – йому здалося, що вона от-от заплаче.

      – Ти маєш сказати мені щось настільки важливе, що я маю спізнитися на ефір, забути про всі свої справи і приїхати до тебе?

      – Так, – сказала це зовсім тихо.

      – Дашо, я приїду, тільки ти знаєш, я приїду ненадовго.

      – Мгм, – поклала слухавку.

      Вона жила на чотирнадцятому поверсі, і в під'їзді, коли він заходив у двері, консьєржка завжди запитувала: «Ви до кого?». Так, ніби він мав щоразу йти в іншу квартиру. Марк відповідав: «Я – у сто вісімнадцяту», натискав кнопку ліфта і спостерігав за тим, як запалювалися, а потім поступово згасали цифри: 10, 9, 7, 4, 3, 1. Двері відчинялися, і він нахилявся до побитого дзеркала на бічній стінці ліфта й поправляв зачіску. Цього разу він не подивився на себе у дзеркало: йому було абсолютно байдуже, який він має вигляд, він любив Дашу й вірив, що вона любила його. І хіба, якщо любиш, має значення, яка в коханого зачіска і чи пахне він дорогими парфумами?

      – Привіт, – чмокнув у щічку. Поглянувши в очі, він зрозумів, що їй треба сказати йому щось дуже важливе.

      – Заходь, я поставила чай.

      – Я не хочу чаю, – роззувся, пішов до ванної.

      – Ти будеш мене слухати зараз чи після того, як я вип'ю трохи лікеру? – обняла його за шию.

      – Ти п'єш лікер? – витер руки, звільнився з її обіймів.

      – Тепер п'ю.

      – І що, смачно? – зайшов до кухні, сперся на плиту, подивився їй в очі.

      – Часом смачно, часом – ні. Вся справа в настрої, а він увесь час різний. – Припала вустами до вуст, чекала, що він відповість на її одвертість, а він відвернувся й сухо так сказав:

      – Пам'ятаєш, коли ти вперше запитала в мене, чого я хочу від наших стосунків, і, коли я промовчав у відповідь, ти сказала, що хочеш просто дружити зі мною, а коли ж я наполіг на тому, щоби ми таки називалися більше ніж друзями, ти не відповіла нічого? Пам'ятаєш?

      – Ну, – дивлячись йому на шию.

      – Так от. Ми сиділи тоді в китайському ресторанчику, і там лунала музика.

      – Там була музика? Я не пригадую.

      – Так, «Друг» Вакарчука. Невже ти забула? Я ще тоді промовив: «Ця пісня – замість моєї тобі відповіді». Там ще такі слова: «Буду завжди, ти так і знай, другом твоїм, ну і нехай».

      – Так, я пригадую. І до чого це ти?

      – Я допомагаю тобі розпочати розмову і сказати те, що ти хотіла мені сказати. Я навіть можу сказати перші слова: «Марку, ти дуже хороша людина…»

      – Ти про що, Марку? Я зовсім не те мала на увазі, – відштовхнула його, надула губи. – Тепер я тобі нічого не скажу.

      – Просто ти колись попереджала мене, що в тому разі якщо ти зустрінеш іншу людину й полюбиш її, то мені скажеш приблизно такі слова: «Марку, ти дуже хороша людина, але я тебе не люблю».

      – Ні, ти не вгадав. Я про інше тобі хотіла розповісти, ходімо в кімнату, мені тут незатишно, надто багато світла у вікні, воно сліпить очі і робить твоє обличчя надто дорослим, я бачу всі