Побачити Алькор. Володимир Єшкілєв

Вони мають державну реєстрацію, ми перевірили. Все законно. Джентльмени солідні. Тепер вони наші клієнти. Там у них, як я зрозумів, окремо розташована будівля, треба подивитись, яке там спостереження, які підходи до будівлі, стики зон, вікна і все таке. Ну і «Периметр» їм установити, якщо буде можливість. Це вже сам подивишся, на об'єкті.

      Шеф замовк і знову втупився у дисплей. Лавр відрахував до десяти і промовив з винятково делікатною інтонацією:

      – Дозволите запитати?

      – Що?

      – Чому раптом я, Іване Ваграновичу? У нас по таких об'єктах є спеціаліст – Дашковський.

      – Він відмовився. Категорично. Каже, що сильно віруючий і до тих бузувірів не поїде ні за які гроші. – Шеф випнув нижню губу, ніби хотів дотягнутися нею до кінчика носа. Було помітно, що релігійна відмазка Дашковського йому не сподобалась. – Ти ж у нас несильно віруючий, чи як?

      – Я, Іване Ваграновичу, до всіх без винятку релігійних об'єднань ставлюся з повагою.

      – От і добре, що з повагою, – погодився шеф. – Там іще одне. Хтось на той їхній храм уночі напав, треба буде із цим теж розібратись.

      – Розберемось, Іване Ваграновичу. А напад був збройний?

      – Так. Зараз я тебе познайомлю з представником клієнта, – директор десь під столом натиснув невидиму кнопку виклику. – Він тобі про все детально розповість і відвезе тебе на об'єкт.

      – Я би на своему…

      – Сьогодні вони тебе відвезуть… Запрошуй! – це вже адресувалося секретарці.

      Двері відчинились і пропустили до кабінету людину, зовнішність якої була майже повною протилежністю шефовій. На вигляд сорокарічний, невисокого зросту, худий, верткий, з гачкуватим носом і блискучими очима, представник клієнта справляв враження бадьорого півника, якому до голови припасували великі вуха. На ньому був світлий плащ, що підкреслював траурну чорноту костюма і краватки. Сорочка «півника» сяяла сніжною білизною і мала на комірці два темні ґудзики. Загальну картину доповнювали тупоносі черевики на товстій підошві і блискуча лисина, оточена залишками світлого м'якого волосся.

      Дивлячись на представника клієнта, Лавр відчув легке розчарування. До образу адепта таємного ордену, за спиною якого стояли закулісні володарі світу, «півник» не дотягував за багатьма параметрами. Але найбільше розчарування викликали оті його черевики. Навіть у кращі свої часи вони не могли коштувати більше двохсот гривень. Окрім того, треноване око Лавра помітило вузлики на шнурівці лівого і латку на правому. Як і більшість у касті елітних охоронців, Лавр Грінченко вважав черевики принциповою позицією в переліку чоловічих аксесуарів. Сам він носив Stephane Kelian і збирав у шухляді робочого столу колекцію щіточок, полірувальних вельветок та дзеркальних кремів.

      – Ось даю вам нашого працівника Лавра Станіславовича, – сказав шеф, звертаючись до «півника». – Він у нас досвідчений спеціаліст, грамотний, перевірений. Він поїде з вами на об'єкт, все там подивиться і складе звіт. А там уже разом