Дерева на дахах. Олександр Вільчинський

коли Інка забрала мене до себе, то ці сни враз припинилися. Але від того не набагато легше, тепер я просто не сплю. І якщо не на варті, а вдома, то йду на кухню і нюхаю сушений кріп, або п’ю відвар із глоду, або заливаю окропом калину й також п’ю. Мама надавала того й того, то я їх чергую: раз глід, раз калину. Або просто зелений чай.

      А ще краще сало – з цибулькою і чорним хлібом, але тут уже Інка береться мене виховувати, коли зранку знаходить на кухні сліди моїх нічних вилазок. Каже, що то самогубство – серед ночі пакуватися, та ще й салом із цибулею, і що через це всі жінки мене й покидають. Часом від її моралей уже починає підхарювати, та загалом у мене найкраща у світі сестра. І я, як можу, її заспокоюю, що цей період об’їдання скоро мине, що «він їсть, і його біда їсть», і що й раніше у мене були часи, коли понад усе хотілося їсти.

      кулінарія. бананова дієта

      Ще після того свого першого повернення із «бундесу», пригадую, ніяк не міг наїстися. Не те щоб їжа у німецькій в’язниці була погана, там навіть банани щодня давали, але хотілося чогось нашого, рідного, якогось сала з цибулею й чорним хлібом чи печеної картоплі з квашеною капустою в олії, аби та олія по пальцях стікала й тому подібне… І коли нас із Міхалом Петриком, моїм польським другом і братом, депортували літаком до Лємберга, а звідти додому я вже мусив добиратися сам, то одразу почав своє повернення із «Львівських кручеників». А потім ще був борщ у «Молочарні» на Коперніка й котлети по-домашньому у вокзальному кафе, хоч і підгорілі, але рідні до запаморочення. З того всього я тоді навіть Яркові забув зателефонувати.

      Ярко, повне ім’я – Ярополк (тато – професор історії), а ще інколи – Ярило, – мій давній друзяка, разом служили ще у Радянській армії в Карелії, і пиво з сєльодочкой – це така наша фішка ще звідти. Він, як і я, пізніше чим тільки не займався (хоч фотосправа його таки минула), а тепер на спілку ще з одним придурком тримає ресторанчик на самому початку Личаківської. Ресторанчик на в’їзді, а сам мешкає у центрі, біля оперного, і пише книжечки для дітей та дорослих. Каже, що хобі! Пам’ятаю, він ще в армії щось там весь час пописував. Принаймні до армійської газети – то точно. Я фоткав, а він писав. Правда, я також писав, але більше все-таки фоткав.

      Ось так і знаходить хобі людину, варто лише кинути пити. Втім, то я вже пізніше згадав, що Ярко років зо три як у зав’язці, і йому тепер канає хіба лише сама сєльодочка. Може, якби їхав біля цирку, то таки не забув би його набрати, але я сів у «дев’ятку», що пензлює по колу через Франка і Підвальну… Хоча в літаку ще деякий час навіть із брателою Міхалом ділився мріями, як ми з Ярком знову десь собі зависнемо, почавши, як завжди, із пива з сєльодочкой! Бо ж тоді, після «бундесу», я думав лише про хавчик. Ну і не про хавчик також…

      – Яцеку, радій! В Україні таке дешеве пиво! – ще від трапа, коли його вели до воронка, на прощання встиг мені гукнути Міхал.

      До кручеників, борщу і тих котлет на вокзалі я наливав собі соточку «до» і соточку «після»,