Сатирикон-XXI (збірник). Олександр Ірванець

що Шлойма завагався, дійшовши до трусів. – Ецірван, нам же не по дванадцять років!

      Вона відійшла до вікна й засмикнула білі казенні штори. Потім узяла Шлойму за лікоть і повела у внутрішню кімнату, до металевого столу, застеленого запраною цератою тілесного кольору. Усе ще притримуючи за лікоть, підсадила, допомогла лягти на стіл. Шлойма випростався горілиць і витягнув руки уздовж тіла.

      – Слухай, Обля! Я давно хотів тебе запитати…

      Обля, яка вже нахилилась над пультом і встигла натиснути кілька клавіш чи кнопок, напружено повернула голову в його бік, показуючи, що чує і слухає.

      – Ти, можливо, пам’ятаєш… Ти мусиш пам’ятати, коли ми… одного разу ходили з тобою до твого батька в морг. Носили йому обід. І поки ти годувала батька, я залишався в залі. Там на столі лежала дівчина. Років двадцяти.

      Обля слухала його мовчки, завмерши, її руки нерухомо зависли над пультом томографа.

      Шлойма піднявся на ліктях, голос чомусь зробився хрипким:

      – Ким вона була? Та дівчина? Ти не знаєш?

      – Знаю. Вона – самогубця. Я потім запитала в батька. Не думай, я її також одразу зауважила. Вона випила пляшку оцтової есенції. Здається, через нещасне кохання. У неї всередині все було чорне, так батько казав. Все згоріло.

      – Як дивно. Така гарна… Зовні вона була така гарна… Обля не відповіла, знову схилившись над пультом.

      Шлойма ліг, випростався і втупився у стелю. Стеля легенько пульсувала й коливалася, то віддаляючись, то наближаючись. Дія уколу ще не минула, всьому тілу було легко і приємно, легке лоскітне поколювання в пальцях рук і ніг то посилювалось, то вщухало – тіло неначе бриніло. Крім алкоголю й нікотину Шлойма намагався не впускати в себе інших штучних збудників (випалені ще в армії кілька сигарет з коноплею не рахуються), тож зараз він здивовано й недовірливо прислухався до незнайомих відчуттів.

      Але що це, чому, навіщо?.. Обля, впоравшись нарешті з тими кнопками на пульті, підійшовши впритул і підтягнувшись на руках, спершу сіла у тебе в ногах, розгорнула на тобі халат, на якому немає жодного ґудзика, тільки тоненький поясок, ти ним замотався навколо стегон, але не зав’язав його ані на вузол, ні на бантик, просто запхав кінчика до кишені. Облине обличчя (яке цікаве алітераційне сполучення!) схиляється над твоїми грудьми, ти відчуваєш животом лоскіт її подиху, він зміщується вгору-вниз. Тобі тепло і приємно, її вуста мандрують по тобі, а ти обома руками гладиш її русяве волосся. Вона вдихає тебе, вона смакує тебе, під порухами її вуст ти хвилясто підіймаєшся й опадаєш знову.

      Врешті вона сідає на тебе, як вершниця, наїзниця, як амазонка на зляканого й напруженого огиря, стискає колінами твої боки, і ви мчите кудись у безкрай, не лише по горизонталі, але й по вертикалі також – он як зарухалася стеля, вона то відштовхує, то притягує вас, уся кімната обертається навколо вас, обертається величезне колесо томографа. Вона поглинає, поглинає тебе, похлинаючись, затягаючи в той липкий, темний, теплий,