Очамимря (Повість безврем’яних літ). Олександр Ірванець

у попереку й кілька разів відхаркнула у воду великими згустками крові. Потім вона й зовсім зупинилася, повільно та розпачливо замахала верхніми кінцівками, щось прохарчала і сторч головою впала в багно між очеретин. Кілька брудних бульбашок повільно виринули з-під голови й за деякий час луснули в повітрі.

      Очамимря зачаївшись вичікувала. Істота не підводилась і не ворушилася. Нарешті ящірка наважилася й збоку, дуже повільно, із готовністю щомиті втекти, наблизилась до тіла в очереті. Ще цілу вічність вона чекала зовсім поряд, на відстані одного стрибка. Сонце помітно змістилось на небосхилі, поволі досягаючи найвищої своєї точки. Його промені вже припікали Очамимрі спину з пересохлим хребтовим гребенем. Вона стрепенулась і наважилася. Майнувши в повітрі всією довжиною свого підрослого тіла, одним стрімким стрибком заповзла істоті на карк.

      Тіло істоти вкривали не шерсть і не панцир, а якась інша речовина, і прилягала вона до тіла нещільно. Волосся росло лише на голові, і вже шия безборонно біліла досить тонкою білою шкірою.

      Запах крові, який п’янив і вабив, зробився просто нестерпним. Очамимря втратила рештки обережності й занурила зуби у шию істоти.

      Нічого смачнішого в житті вона ще не споживала. Плоть була іще тепла, не затвердла, до крупних кісток було далеко, а дрібні їй не траплялися. Хрящі були м’якими й піддатливими. Очамимря наїлася так, що їй аж черево роздуло, і врешті, відповзши від трупа на сухе, вмостилася спати в глибині куща верболозу. Засинала вона з неусвідомленим розумінням того, що більше ніколи не зможе харчуватися нічим, окрім щойно скуштованого м’яса.

* * *

      А град собі живе своїм життям. Щоранку Кнєзеві десятники свистками та бубнами піднімають люд зі сну й женуть на роботу. Робота завжди та сама – Міст через Ріку будувати. Щоправда, будують його чомусь із нуля, від початку, хоча ген далі то там, то там понад Рікою вивищується чотири чи п’ять скелетів старих мостів, що їх іще перві люде колись збудували. Мости ті зруйнувалися після другого Спалаху, та відновити їх нібито ще й можна було б. Але ні – Кнєзь усім оголосив, що ніхто з них не потребує використання досягнень попередників, що в них усе має бути своє, власне, вистраждане, і через це будувати новий міст потрібно від самісінького початку, із нічого.

      Бо ми й так забагато використовуємо з того, що нам залишили перві люде, уважає Кнєзь. Досі ще їмо їхню їжу, знаходячи її в підвалах, де вони її зберігали, а мали вони її багато, років на сто вперед вистачить. Носимо їхній одяг, якого теж залишилася незліченна кількість. Живемо в будинках, які перві люде збудували, ну, в тих, що вціліли після Спалахів і не дуже зруйнувалися. Плаваємо по Ріці в човнах, які від них залишилися.

      Ми б іще користувалися й іншими їхніми речами, та не дано нам кебети. Онде по всьому граду колісниці стоять металеві, та ніхто не вміє їх урухомити. Кажуть, чарівне слово треба знати, а його перві люде з собою забрали. Висять на стінах будинків кумедні, незрозумілі скриньки з кругленькими рильцями спереду й зі слухавкою