Тринадцятиканоння. Тексти, що створили цивілізацію. Роман Москаль

епоху поділяють на два основні періоди: Західне (Раннє) Чжоу (XI ст. – 770 р. до Р. Х.) та Східне (Пізнє) Чжоу (770–221 рр. до Р. Х.).

      Другий період Чжоуської епохи, своєю чергою, поділяють на два історичні етапи: Чунь цю («Весни та осені», 770–475 рр. до Р. Х.) та Чжань го («Війни царств», 475–221 рр. до Р. Х.).

      Саме в епоху Західного Чжоу сформувались тексти, що згодом китайці назвали канонами: в них було зафіксовано ціннісні, духовні, релігійні, філософські, етичні тощо засади китайської цивілізації.

      Китайські літературні пам’ятки, що з плином тисячоліть визнані китайською традицією як канони, справили фундаментальний вплив на становлення, розвиток та збереження китайської цивілізації у просторі й часі. Власне, саме ці надбання об’єднують різноманіття простору китайської ойкумени – з різними народами, традиціями, мовами тощо в єдину китайську цивілізацію.

      Статусу канону у філософській традиції Китаю набули далеко не всі важливі тексти – лише ті, що справили найсильніший вплив на китайську культуру загалом. До речі, на час своєї появи, ці тексти позначалися одним знаком, напр.: «Ши» – «Ши цзін», «Шу» – «Шу цзін», «І» – «І цзін».

      Слід зазначити, що в епоху Західного Чжоу вже сформувалася та система текстів, що в пізнішій китайській традиції отримала назву «Шести Канонів» – «Ши цзін» («Книга пісень»), «Шу цзін» («Книга історії»), «І цзін» («Книга Змін»), «Лі цзін» («Канон Благопристойності»), «Чунь цю» («Весни та Осені») та «Юе цзін» («Канон Музики»).

      На жаль, останній не зберігся до нашого часу. Припускають навіть, що до цього переліку він входив номінально, як додаток до «Ши цзіну», або був втрачений під час знищення конфуціанських книжок за наказом Цінь Ши-хуанді в 213 р. до Р. Х. Можливо, деякі частини цього канону увійшли як окрема глава «Юе цзи» («Записи про музику») до канону «Лі цзи».

      Джерела, доступні сучасним дослідникам, свідчать, що в період Східного Чжоу (770–221 рр. до Р. Х.) документальні записи та книжки посіли важливе місце в житті давньокитайського суспільства, суттєво потіснивши такий спосіб передавання знань, як усний переказ. Є також відомості, що вже тоді така важлива суспільна функція, як підтримання культурних традицій від покоління до покоління, здійснювалася в певних випадках саме за допомогою книжної освіти.

      У епоху «Війн царств» на території тодішнього Китаю існувало близько 20 великих незалежних царств, очолюваних царями-ванами, з яких поступово виділилися сім царств-гегемонів: Вей (403–225 рр. до Р. Х.), Хань (403–225 рр. до Р. Х.), Ці (XI ст. – 379 р. до Р. Х.), Янь (XI ст. – 222 р. до Р. Х.), Чжао (403–222 рр. до Р. Х.), Цінь (VIII ст. – 221 р. до Р. Х.) та Чу (XI ст. – 223 р. до Р. Х.).

      Тодішні книжки писалися на бамбукових планках та дерев’яних пластинах. Сучасні наукові дані свідчать про те, що бамбукові планки були звичним матеріалом для письма вже з XI–VIII стст. до Р. Х. Водночас достеменно невідомо, коли виник цей спосіб. Деякі вчені вважають, що в період династії Шан (XIV–XIII ст. до Р. Х.) такі книжки вже існували, в період «Весен та осеней» (770–475 рр. до Р. Х.) – набули значного поширення, а після вдосконалення технології виготовлення