Міжзоряний мандрівник. Джек Лондон

не помилився, – сказав він, – це село справді лежить у Самарії. Я туди їхав, тому й купив фотографію. Хлопчик неодмінно мусив десь бачити таку саму фотографію.

      І батько, мати заповнили місіонера, що ні.

      – Але на фотографії не так, – розохотився я, відновлюючи подумки краєвид. Загальний вигляд і обриси далеких горбів були ті самі. Я заходився описувати те місце й показував пальцем, де що змінилося.

      – Будинки стояли ось тут, праворуч, і росли дерева, багато дерев, і багато було трави, і багато кіз. Я бачу цілу отару і двох хлопців, що її пасуть. А тут, вище, гурт людей іде за одним чоловіком. А тут… – Я показав пальцем на місце, де було село, – тут багато волоцюг. На тілі в них саме рам’я. Вони хворі, обличчя їхні, руки й ноги вкриті ранами.

      – Він чув цю історію в церкві абощо. Пам’ятаєте зцілення прокажених у Євангелії від Луки? – сказав місіонер, задоволено всміхаючись.

      – Скільки тут хворих, дитино?

      У п’ять років я вже вмів рахувати до ста. Про себе я порахував людей.

      – Десять. Усі вони махають руками і щось гукають іншим людям.

      – А самі не підходять до них? – запитав місіонер.

      Я похитав головою.

      – Вони стоять на місці і кричать так, ніби їх спіткала якась біда.

      – Ну, а далі, – допитувався місіонер, – що ти ще бачиш? Що робить той чоловік, котрий іде, як ти сказав, поперед гурту людей?

      – Вони всі зупинились, і він щось каже хворим. І пастухи з козами зупинились поглянути, – усі дивляться на тих волоцюг.

      – Ну, а ще що?

      – Більше нічого. Хворі подалися туди, де будинки. Вони вже не кричать і не скидаються на хворих. А я й далі сиджу на коні й дивлюсь…

      Троє моїх слухачів зареготали.

      – І я великий! – крикнув я сердито. – І маю довгого меча!

      – Десятьох прокажених зцілив Христос поблизу Єрихона дорогою до Єрусалима, – пояснив місіонер моїм батькам. – Хлопчина, мабуть, ходив дивитись на магічний ліхтар і бачив діапозитиви.

      Але ні батько, ні мати не могли пригадати, щоб я коли-небудь бачив магічний ліхтар.

      – Покажіть йому ще щось, – запропонував батько.

      – Тут усе не так, – зітхнув я, розглядаючи фотографію, яку мені простяг місіонер. – Усе змінилося, крім оцієї гори та інших горбів. Ось тут мала б бути дорога, а там вище – садки, дерева й хати за високими мурами. А тут, з другого боку, ущелини в скелях, де звичайно ховали небіжчиків. Ви бачите це місце? Тут вони кидали на людей каміння і вбивали їх на смерть. Я сам цього не бачив. Мені про це лиш розповідали.

      – А гора? – запитав місіонер, показуючи на середину фотографії. – Як вона зветься?

      Я похитав головою.

      – Ніяк не зветься. Там убивали людей. Я бачив не раз.

      – З цим, що він каже, тепер згодні більшість авторитетів, – задоволено пояснив місіонер. – Це гора Голгофа[7]. Череповище. А може, її названо так тому, що вона скидається на череп.

      Гляньте, вона таки схожа на череп. Тут розп’яли… – Він замовк і звернувся до мене: – Кого тут розп’яли, юний мудрагелю?

      Скажи нам, що

7

Голгофа – місце страти злочинців у давньому Єрусалимі; тут нібито розіп’ято Ісуса Христа.