Зеров. Поховальний промовець. Євгенія Кужавська

хрестів. Це було військове кладовище, а отже, останній пристанок тут можна було знайти, лише підкоряючись чітким правилам: у могилі в три аршини в довжину і дві – у ширину.

      Микола дивився на рівний ряд ям і якийсь усепроникаючий смуток наповнював його зсередини. Може й справді щось незбагненне, що в релігіях світу зветься «душа», могло тріпотіти тут серед хрестів? Про що можна говорити, проводжаючи зовсім ще хлопчаків? І щоб слова не видавалися затертими газетними заголовками?

      Коли він виступив уперед, ковзнувши поглядом уздовж рівного прямокутника найближчої ями, тиша запала не відразу. Його ніхто не представив, та й, власне, він і сам не назвав свого імені перед тим, як почати говорити. Зловив себе на думці, що ще один виступ – і його й справді можна буде вважати досвідченим поховальним промовцем. Так і не вирішив, що саме казатиме, отож, почав з того, що згадалось:

      – Aut cum scuto, aut in scuto…

      – Це була гарна промова, – мовив Марко, коли вони повертались із кладовища.

      – Я використав твою метафору. Про бій під Термопілами, – мовив Микола.

      – Вона не моя. Але метафора й справді гарна.

      Натовп поволі рідшав і розтікався вулицями. Микола намагався не думати про свої, тепер зовсім спорожнілі, старші класи. Марко перервав потік його думок, промовивши:

      – Змушений вас залишити, Микола Костьовичу. Дякую за те, що дозволили розділити з вами цей шлях. Сподіваюсь, ви не відмовитесь від мого супроводу, якось… при нагоді?

      Микола трохи здивовано поглянув на учня, не розуміючи, про що він. Але відповів:

      – Звичайно, буду радий.

      Якийсь дивний блиск ураз спалахнув в очах Марка, який кинув дзвінку репліку в небо, що враз ніби посвітлішало:

      – Що ж, до зустрічі!

      – До зустрічі.

      Хлопець рвучко розвернувся і майнув геть, гублячись за спинами перехожих. Микола послав погляд йому навздогін і повільно рушив вулицею.

      Висока струнка дівчина в темному пальто якраз намагалась обійти аж надто непривабливу калюжу з чорним місивом багна. Марко зупинився по інший бік від перешкоди і з викликом поглянув на неї. Дівчина спершу знітилась під його поглядом, потім роздратування увиразнило тонкі риси її обличчя.

      Марко вступив у діалог першим:

      – Я – учень Миколи Костьовича Зерова, – спокійно мовив він, – ви ж, напевне, його тут шукаєте?

      – Не розумію, до чого… – здивовано почала вона.

      – Микола Костьович зустрів приятелів по дорозі, вони планували завітати до когось із них – пом’янути полеглих. Ви ще встигнете їх наздогнати, – насмішкувато відрізав він.

      Рум’янець пишними мальвами розцвів на щоках дівчини.

      – Ви з кимось сплутали мене, – спокійно мовила вона.

      Різко розвернувшись, рушила геть, а Марко лишився проводжати поглядом її струнку постать. Соня. Бісова Навсікая.

      – Добре, що хоч встиг, – кинув крізь зуби слова просто в багнюку.

      І розсміявся, тихим переможним сміхом.

      II. Погані знаки

      Соля очима пила густу вранішню прохолоду міста. Бігла. Підбори ледь чутно