П’ятеро. Владимир Евгеньевич Жаботинский

що прізвище рудої панянки Мільгром; і, покидаючи театр, я згадав, що з одним із членів цієї родини я вже знайомий.

      Зустрілися ми незадовго перед тим улітку. Я гостював тоді у знайомих, що доживали кінець серпня на дачі біля самого Ланжерону[8]. Якось вранці, коли господарі ще спали, я пішов униз купатися, а потім вирішив погребти. У моїх друзів була плоскодонка на дві пари весел; я так-сяк зрушив її на воду з грубозернистої рінні (у нас вона просто називалася «пісок»), і тільки тоді помітив, що хтось уночі обламав кочети з правого боку. Запасних теж не знайшлося. Недоладні були у нас на узбережжі кочети – просто дерев’яні цурки, до яких мотузками прив’язувалися незграбні товсторукі весла: потрібна ще була майстерність навіть на те, щоб весла не викручувалися, не ляскали по воді плиском. Проте жодної майстерності не потребувало виготовлення такого кочета: обстругати сучок. Але це мені і на думку не спало. Наше покоління немов без пальців виросло: коли відривався ґудзик, ми скорботно опускали руки і мріяли про сімейне життя, про дружину, дивовижну істоту, що не боїться жодних подвигів, знає, де купити голку і де нитки, і як до всього цього взятися. Я стояв перед човном, сумно схиливши голову, немов перед складною машиною, де щось зіпсувалося таємниче, і потрібен Едісон, аби врятувати пропаще діло.

      У цьому лихові підійшов до мене гімназист років сімнадцяти на вигляд; потім з’ясувалося, що йому ледь 16, але був він високим, як на свій вік. Він подивився на уламки кочетів діловитим поглядом бувалої людини й поставив мені діловито питання:

      – Хто у вас на березі за сторожа?

      – Чубчик, – сказав я, – Автоном Чубчик; такий рибалка.

      Він відповів презирливо:

      – Тому й безлад, Чубчик! Його й інші рибалки всі мають за босявку.

      Я радісно підняв голову. Лінгвістика завжди була справжньою пристрастю мого життя; і, живучи в колі освіченому, де всі намагалися вимовляти слова на великоруський лад, уже давно я не чув справжньої говірки Фонтанів, Ланжерону, Пересипі й Дюківського саду[9]. «Мати за босявку». Яка краса! «Мають», значить вважають. А босявка – це й перекласти неможливо; в одному слові ціла енциклопедія несхвальних відгуків. Мій співбесідник і далі говорив тим самим складом, але біда в тому, що я ж рідну мову забув; доведеться передавати його слова здебільшого казенною мовою, з болем усвідомлюючи, що кожна фраза – не та.

      – Стривайте, – сказав він, – це легко полагодити.

      Ось переді мною людина іншої породи, людина з десятьма пальцями! По-перше, у нього в кишені виявися ніж, і не складний, а фінка. По-друге, він тут же роздобув деревний матеріал: озирнувшись, чи немає когось у полі зору, упевнено підійшов до сусідньої купальні зі сходинками й виламав з-під поруччя нижню балясину. Зламав її навпіл об коліно; половинку обстругав; примірив, чи влізе в дірку, знову постругав; виколупав уламки старих кочетів і вставив нові. Тільки й не вистачало, щоб завершив віршами: «Ну, старий, тепер

8

Ланжерон – приморська частина (берег і пляж) міста Одеси в районі колишньої дачі А. Ф. Ланжерона (1763–1831), у 1815–1820 рр. – одеського градоначальника.

9

Фонтани (Малий, Середній і Великий) – приморські курортні (дачні) райони Одеси. Свою назву отримали в той час, коли ще не було збудовано водогін, і місто користувалося водою з підґрунтових мінеральних джерел – «фонтанів».

Пересип – район Одеси, що на піщано-черепашниковій косі, яка відділяє одеські лимани (Хаджибеївський і Куяльницький) від Чорного моря.

Дюківський сад – парк у районі Молдаванки, закладений 1810 року градоначальником Одеси Дюком (герцогом) де Рішельє.