.

перелетіла на пісок, а Дороті треба було перелізти через високу стінку з планок. Але для сільської дівчинки це не складно, і Дороті, ледве опинившись на березі, стягла з ніг мокрі черевички та панчішки й поклала сушитися на нагрітому сонцем піску.

      Потім вона сіла й стала дивитись на Біліну, що вже шпорталась гострим дзьобом у піску, розгрібаючи його міцними пазурами.

      – Що ти робиш? – спитала Дороті.

      – Снідаю, а що ж іще, – відказала Курка, не кидаючи дзьобати.

      – А що ти там знаходиш?

      – Трохи жирних рудих мурашок, трохи піщаних кузьок, а часом невеличкого краба. Вони такі гарні й такі смачні, повір!

      – Яка гидота! – жахнулась Дороті.

      – Що гидота? – перепитала Курка, підвівши голову й дивлячись одним блискучим оком на свою товаришку.

      – Ну, їсти живі створіння, та ще отих гидких кузьок і мурашок. Як тобі не соромно!

      – О ненько! – спантеличено відказала Курка. – Яка ти чудна, Дороті! Усе живе куди смачніше й корисніше, ніж мертве, а ви, люди, їсте всіляких мертвих тварин.

      – Ні! – заперечила Дороті. – Не їмо!

      – Їсте, їсте, – наполягала Біліна. – Ви їсте ягнят, овечок, корів, свиней і навіть курей.

      – Так ми ж їх варимо! – переможно вигукнула Дороті.

      – Яка різниця?

      – Дуже велика, – сказала Дороті вже поважніше. – Я не можу пояснити, яка саме, але різниця є. І ніколи в світі ми не їмо такої гидоти, як кузьки.

      – Зате ви їсте курей, а ті їдять кузьок, – відказала Руда Курка, якось чудно кудкудакнувши. – Отож ви нічим не кращі за нас, курей.

      Над цими словами Дороті замислилась. Те, що казала Біліна, було, звісно, правдою, і це майже відбило їй охоту снідати. Ну а Руда Курка й далі щось старанно видзьобувала з піску й була наче цілком задоволена своєю долею.

      Врешті біля самої води Біліна встромила дзьоб глибоко в пісок, та враз висмикнула його й здригнулась.

      – Ой! – зойкнула вона. – Цього разу я дзьобнула метал і трохи не поламала дзьоба.

      – А може, то камінь? – недбало спитала Дороті.

      – Дурниця. Хіба я не знаю, де камінь, а де метал? – відказала Курка. – Вони ж зовсім різні на дотик.

      – Але ж на цьому дикому безлюдному березі не може бути металу! – наполягала дівчинка. – Де ти дзьобнула? Зараз я розрию там, і ти сама побачиш, що правда моя.

      Біліна показала їй те місце, де вона «цюкнула дзьобом», як вона висловилась, і Дороті розгрібала пісок, поки відчула щось тверде. Тоді, застромивши туди руку, витягла той предмет і побачила, що то великий золотий ключ – досить старий, але ще блискучий і цілісінький.

      – А що я казала? – вигукнула Курка, переможно кудкудакнувши. – Можу я впізнати метал, коли стукнусь об нього, чи це справді камінь?

      – Метал, авжеж метал, – відповіла дівчинка, замислено дивлячись на ту дивну річ, що вона знайшла. – По-моєму, це щире золото, і лежить воно тут, у піску, дуже давно. Як ти гадаєш, Біліно, звідки він тут узявся? І що, по-твоєму, відмикає цей таємничий ключ?