Озма з країни Оз. Лаймен Фрэнк Баум

ме-ха-нічна лю-ди-на, яку во-ни зро-би-ли, – відказав Тік-Так. – То бу-ли диво-виж-ні ви-на-хід-ни-ки – ті, хто зро-бив ме-не, і всі їх-ні ви-тво-ри до-ско-налі.

      – Не сумніваюся, – сказала Дороті. – Вони й тепер мешкають у місті Евні?

      – О-бид-ва за-ги-ну-ли, – відказав Механічний Чоловік. – Пан Ко-валь був не тіль-ки ви-на-хід-ник, а й ху-дож-ник і на-ма-лю-вав на кар-ти-ні річ-ку так при-род-но, що ко-ли тяг-ся з пенз-лем че-рез неї, щоб на-ма-лю-ва-ти якісь квіт-ки на дру-го-му бе-ре-зі, то впав у во-ду й по-то-нув.

      – Ох, як шкода! – вигукнула дівчинка.

      – А пан Бля-хар, – провадив Тік-Так, – зро-бив дра-би-ну та-ку ви-со-ку, що зміг зі-пер-ти верх-ній кі-нець на Мі-сяці, а сам за-ліз на верх-ній ща-бель і по-чав зри-ва-ти з не-ба ма-лень-кі зір-ки, щоб ни-ми при-кра-си-ти ріж-ки ко-ро-лів-ської ко-ро-ни. Та ко-ли пан Бля-хар пот-ра-пив на Мі-сяць, йо-му там так спо-до-ба-ло-ся, що він ви-рі-шив жи-ти там весь час, під-тяг за со-бою дра-би-ну, і біль-ше ми йо-го не ба-чи-ли.

      – Певне, це велика втрата для країни, – сказала Дороті, що вже доїдала бабку.

      – Атож, – погодився Тік-Так. – І для ме-не, бо як я по-ла-ма-юсь, то не знаю, хто міг би по-ла-го-ди-ти ме-не, та-кий я склад-ний. Ви не мо-же-те й уя-ви-ти, скіль-ки в ме-ні на-пха-но ме-ха-ніз-мів.

      – Я можу уявити, – запевнила Дороті.

      – А те-пер, – сказав Механічний Чоловік, – я му-шу при-пи-ни-ти го-во-ри-ти, бо по-чну знов ду-ма-ти, як нам утек-ти з ці-єї ске-лі.

      І повернувся боком, щоб йому не заважали думати.

      – З усіх, кого я знала, найкраще вмів думати лише Опудало, – сказала Дороті до Рудої Курки.

      – Вигадуєш! – відрубала Біліна.

      – Ні, це правда, – наполягала Дороті. – Я спіткала його в країні Оз, і він разом зі мною мандрував до міста Великого Чародія з Озу, щоб добути собі мозок, бо голова його була напхана самою соломою. Але мені здавалося, що й до того, як він одержав мозок, він думав не гірше.

      – І ти хочеш, щоб я повірила в усю оту маячню про країну Оз? – спитала Біліна, очевидно, трохи сердита, – чи не через те, що їй траплялось мало кузьок.

      – Яку маячню? – перепитала дівчинка, що саме докінчувала горіхи й родзинки.

      – Ну, оті неймовірні вигадки, що ти розповідаєш про тварин, які вміють говорити, та про Опудала, який уміє думати.

      – Вони там є, – запевнила Дороті, – бо я сама їх бачила.