Квітка Цісик. Игорь Коляда

хто за велінням долі свого часу опинився далеко від землі своїх батьків, чимало представників науки, культури, мистецтва. Олександр Олесь, Володимир Винниченко, Евген Маланюк, Осип Турянський, Олег Ольжич, Улас Самчук… Усі вони, як і сотні тисяч інших українців, змушені були покинути свою батьківщину і шукати щастя в далеких краях. Але вони ніколи не забували свого коріння, й прагнули творити навіть на чужині, звеличуючи Україну у світі. Недарма кажуть, що нашого цвіту – по всьому світу.

      «Чарівною квіткою України» називають представницю української діаспори Квітку Цісик, яка, проживаючи у США, завжди пам’ятала про своє українське коріння й поширювала серед західного світу українську культуру. Голос її викликав у слухачів бурю емоцій та пронизував до глибини душі, бо виконувані нею українські пісні, передовсім, свідчили про її сильну любов до України. Творчість Квітки ще раз багапереконливо репрезентувала на весь світ багатство української культури. Співачка пишалася своїм походженням, із гордістю несла у світ слова видатного земляка: «Я є народ, якого Правди сила ніким звойована ще не була».

      Особистість Квітки Цісик для багатьох українців по обидва боки океану асоціюється з незламністю духу та гордістю за своє українське походження, вона є втіленням того, як за сотні тисяч кілометрів можна і необхідно відстоювати свою національну ідентичність. Хоча земля її предків для неї була далекою та дещо казковою, у своїй душі вона зберегла українське першокоріння.

      Саме життя Квітослави Цісик і її самовіданне служіння Україні має назавжди залишитися дороговказом для багатьох поколінь українців.

      Розділ перший

      Повернення в Україну

      І я мріяла, що в Україні мене почують…

Квітка Цісик

      У далекій Америці Квітка Цісик ніколи не забувала про землю своїх батьків. Однак в Україні вона була лиш раз – 1983-го року.

      Тарас Зень, троюрідний племінник Квітки Цісик (по лінії батька Володимира Цісика), генеральний директор ТРК «Вежа» у м. Івано-Франківську зізнається: «Це був зовсім неафішований візит. До нас, в Івано-Франківськ, вона приїхати не могла, адже місто було військовим. Швидше за все, відвідала родичів у Львові та Києві. Про жоден виступ тоді не могло бути мови».[1]

      Під час першої поїздки вони з матір’ю, так і не наважились побувати на батьківщині тата в селі Лісках. Цей візит обмежився гостюванням на приватні запросини: «Єдина користь з першої поїздки в Україну була та, що з неї вона повернулась з піснями Володимира Івасюка. У Ліски, які поривалась відвідати, вже не було до чого їхати. Батьківської хати не було. На згадку про нього в селі залишилась тільки школа, в якій учився її батько, вчителював його брат Микола, звідки його й забрали – і дотепер невідомо ні достовірної дати, ні місця його смерті. Була ще могила бабусі Марії на новому цвинтарі. Школа ж була старого типу і перебувала в такому стані, що її вирішено було знести. Тим більше, що вже давно була гарна нова школа, а в покинутому будинку часто збиралися пияки, бешкетували підлітки…», – згадували родичі.[2]

      За життя Квітці так і не судилося почути власних пісень в країні, для якої вона так щиро старалася. Відтак – і жодних концертів, жодних творчих зустрічей. Вона сподівалася, що знову зможе відвідати батьківщину своїх предків, коли Україна стала незалежною. Хотіла поїхати до Львова, виступити з концертами перед українськими шанувальниками її таланту. Заспівати так, як ще ніхто не співав українських пісень. Та – не судилося. Не встигла вона записати і третій альбом – з колисковими. Її запрошували у 1989 році, запрошували на другу річницю Незалежності… Але виступи за контрактами, а потім народження сина та ще тяжка недуга стали нездоланними перепонами на шляху до реалізації цих планів.

      Генеральний директор Національного оркестру України Олександр Горностай пригадував: «Ми хотіли запросити її на перший фестиваль «Червона рута» в Чернівці – я був його директором. Ми ще не розуміли, що Квітка не могла отак зірватися й приїхати, бо мала обов’язки за рекламними контрактами. На першу річницю Незалежності написав їй листа-запрошення. Але серпень збігався з її корпоративними виступами для компанії Ford. А далі вже хвороба не дала можливості відвідати Україну. Знаючи це, з особливим щемом слухаю її останню пісню, записану українською, – «Журавлі» на вірші Богдана Лепкого, в якій вона співає:

      Чути кру-кру-кру

      В чужині помру…

      Заки море перелечу —

      Крилонька зітру…»

      Саме Олександр Горностай у 1992 році заїхав до Нью-Йорка й записав відеоінтерв’ю Квітки Цісик українською мовою, яке презентував у Ванкувері в знятому для канадського телебачення фільмі «Україна: земля і люди». Довгий час вважалося, що саме цей відеоматеріал став єдиним інтерв’ю з легендарною співачкою, яке збереглось до теперішього часу. Ще одне інтерв’ю, яке на початку 1991 року записав на диктофон для Національного радіо український музикант Кирило Стеценко, довгий час вважалося загубленим у фондах радіо. Проте цей унікальний запис було віднайдено в домашніх архівах та оцифровано. У ньому

1

https://inlviv.in.ua/suspilstvo/shalene-kohannya-ta-kurjozy-na-lyzhah-nevidomi-fakty-z-zhyttya-kvitky-tsisyk-video

2

Горак Р. Журавлі відлетіли. Есеї про Квітку Цісик та її рід / Роман Горак. – Львів: Апріорі, 2018. – 400 с.