Мазепа. Історичні картини. Альфред Єнсен

графія про Мазепу зовсім не має на меті розв’язати надзвичайно суперечливу проблему стосовно військових планів Карла ХІІ під час його походу в Росію і жодною мірою не претендує стати новим відкриттям серед багатющої літератури про битву під Полтавою, її передумови та наслідки. Деякі деталі, до яких я тут удавався, не мають вагомого значення для історичної науки. Проте, намагаючись подати правдиву і якомога повнішу картину союзу Карла ХІІ з козаками, я сподівався прислужитися шведській науці й по можливості висвітлив деякі невідомі досі моменти.

      М. Бернігерот. Іоанн Мазепа. Верховний вождь запорозьких козаків. Гравюра першої половини XVIII ст.

      Монографія не належить до так званої фахової літератури, – вона звернена до широкого загалу і не в останню чергу – до спраглої знань молоді, для якої оповіді про Мазепу та українських козаків можуть стати такою ж захоплюючою лектурою, як пригодницький роман, лише з тою перевагою, що усе, викладене тут, є справжньою історією, невід’ємною від нашої національної пам’яті. Книга про Мазепу повинна знайти дорогу до всіх прихильників історії епохи Карла ХІІ далеко поза тим вузьким колом спеціалістів, котрі займаються цією проблемою. Особливо нинішнього року, коли відзначається друге століття Полтавської битви. Історія Мазепи є історією політичного занепаду цілого народу.

      Отакий популярний виклад аж ніяк, проте, не виключає, що моя праця (принаймні автор сподівається) становитиме певну історичну цінність, бо я скористався багатим матеріалом, писаним трьома слов’янськими мовами – польською, українською та російською, і численними працями, видрукуваними шведською. Дякую за це дослідникам епохи Карла Великого.

      Пильне око суспільності ковзне й не зауважить мого авторитету славіста, і жоден вчений не сприйме всерйоз мою розповідь, та тим бажанішими будуть мої побіжні міркування й вказівки для тих, хто захоче поглибити студії у тому чи іншому напрямку.

      Щоб по можливості зберегти колорит епохи, я, наводячи давні шведські джерела, залишив первісну транскрипцію, а перекладаючи листи й цитати із слов’янських джерел, зберіг деякі поняття й терміни в їх оригінальному звучанні, подавши одночасно у дужках шведський переклад.

      Додаток про зображення постаті Мазепи в мистецтві та художній літературі знайде вдячного читача не тільки серед фахівців. Що ж до ілюстрацій, то вони промовляють самі за себе.

Альфред Єнсен.Стокгольм, вересень 1909 року.

      І. Земля і народ України

      Історична фантазія читача понесе його у цій книзі до могутньої ріки Дніпра на Русі. Одна з найбільших рік Європи Дніпро, колишній Борисфен, змагається з «матір’ю Волгою» та «Дунаєм-батьком»: за розкішні, величні простори – колись, а згодом – за історичну славу. З Дніпра бере свій початок руська культура. Тут було засновано Київ, «матір городів руських», по Дніпру плили варяги, наші прашведські предки-вої, котрі заклали зерно державності у східнослов’янську землю. Дніпро вів до Чорного моря та до Міклагорда (давня шведська назва Константинополя), по ньому у чужі краї пливло золото та руська честь і слава. І незбагненна історична доля розпорядилася так, що Карл ХІІ, сам примарна тінь тої давньої епохи вікінгів, військовий авантюрник у кращому розумінні цього слова, мечем проклав собі шлях на ті далекі простори, щоб біля Дніпра завершити блискучу героїчну сагу свого чи, може, й шведського панування, а натомість зостатися при сумнівній славі та безсумнівній руїні.

      Дніпро в Каневі

      Микола Реріх. Заморські гості. 1901 рік

      Дніпро разом з Дунаєм є однією з тих слов’янських рік, котрі найбільше оповиті народною фантазією, а саме слово – очевидно, тюркського походження – споріднене з назвами рік Дон, Донець, Дністер, Дунай та іншими й означає «вода». Ця ріка оспівана скальдами, носіями трьох слов’янських мов: українськими, польськими та російськими. «Чудовий Дніпро при тихій погоді…» Українському читачеві знайомий цей опис М. Гоголя з його оповідання про Україну. На догоду іронії долі Гоголь, творець великоросійської літературної мови, був українського походження, справжнім сином України, чию національну та мовну самобутність усіма силами намагався заперечити й принизити великоруський брат. На теренах, що прилягають до Дніпра та його приток, і аж до самого гирла розмовляють по селах здебільшого малоросійською мовою, що належить до слов’янських мов і чию споконвічну самостійність і незалежність від великоруської мови усе частіше ставить під сумнів офіційна наука.

      Історія малоросійського, або ж українського, народу ще й дотепер вкрита подекуди темними плямами. Навіть загальноприйнята назва «Україна» (саме слово означає «окраїну», «околицю» і стосується придніпровської території навколо Києва)[1] довго залишалася не до кінця вивченою. Первісно князівство, що утворилося на берегах Дніпра із столицею у Києві, називалося словом скандинавського походження – «Русь»[2], і немає жодного сумніву: руси, про яких розповідає у своїй хроніці Нестор, були переважно

1

Вперше слово Україна зустрічається у «Повісті временних літ» під роком 6695 (1187) у зв’язку зі смертю переяславського князя Володимира Глібовича. «За ним же Україна багато потужила» (переклад JI. Махновця), – фіксує літописець. Можемо здогадуватися, що мова йшла про Переяславщину. Пізніше Україною називали Холмщину і Підляшшя, Галицько-Волинське князівство. Стосовно тлумачення назви Україна різними авторами у різні часи написано десятки наукових праць. На думку окремих учених (див. Хитрук В. Яким роком живем, українство? // Літ. Україна, 1991, № 19, 9 травня), термін Україна (Вкраїна) виник із-за злиття прийменника У (В) зі словом «край», що означало держава, батьківщина, а власне – Русь, і нічого спільного зі словом «окраїна» не має. Врешті ж, східні околиці Суздальської землі ніхто Україною ніколи не називав. Етимологія назви Україна до цього часу до кінця не з’ясована, а наведене А. Єнсеном тлумачення є тільки однією із численних версій.

2

Русь, руси, рос, роді – власна назва племені і території його заселення. Вперше згадується у писемних джерелах під назвою «росомони» («розомани») у праці готського історика VI ст. Йордана. Плем’я жило на території сучасного Середнього Придніпров’я ще у 3-й чверті першого тисячоліття нашої ери. Отже, «Русь» є старою назвою України. Київський літопис застосовує її до варягів, а далі вживає назву «Русь» для означення території полян – трикутника Київщини, обмеженого Дніпром, Ірпенем і Россю.

Походження назви «Русь» – об’єкт численних гіпотез, монографічних досліджень як історичного, так і лінгвістичного напрямків. Головні з них:

варязька (норманська) – висунута на поч. XVІІI ст. Баєром, далі розвинута у працях Міллера (1749), Куніна (1844), Томсена (1877). Ця теорія грунтується, окрім свідчень «Повісті временних літ», на варязькому, а не слов’янському характері терміну, що, на думку авторів, засвідчують західноєвропейські, арабські і грецькі джерела. Костянтин Багрянородний у своєму трактаті (949 р.) подає назви дніпровських порогів окремо «руською», «слов’янською» мовами. Але жодного шведського племені, яке б мало таку назву, історія не засвідчує, а виведення її з фінської мови від давньошведського слова «горег» – стерно дуже сумнівне. Ця теорія не з’ясовує також вживання назви «Рос» у грецьких джерелах VІІI ст. Не може дати відповіді і варязька теорія, згідно з якою ця назва зустрічається ще у V ст. у зв’язку з нападом гуннів 434—437 pp.;

автохтонна – висунута М. Максимовичем в 1837 р. Але її початки ведуться ще від Густинського літопису 1670 р. Вишукується етимологічний зв’язок між назвою Русь і такими гідронімами, як річки Рось, Росава, Русна, Роставиця (О. Потебня). Варягів ця теорія трактує як військові і торгові дружини не із самих шведів, а як різнонаціональні, куди входили також і слов’яни. Але відомі імена варягів (князів, дружинників) є, одначе, шведського походження;

іранська – виводить назву «Русь» від назви племен іранського походження, типу роксолан (іранське слово «rokhs» означає «світло»). Ця теорія добре пояснює найраніші назви, але дуже слабо в’яжеться з історичними і географічними реаліями – роксолани жили на Дону, а назва «Русь» уперше вжита для означення території коло Києва. Вважати, що ця назва була перенесена з Дону до Києва, сумнівно, це, по суті, пошук компромісу з варязько-норманською теорією.

Слід відзначити, що Володимиро-Суздальські літописи (Лаврентіївський, Троїцький та інші) вже на початку ХІІI ст. чітко зазначають, що Русь – це теперішня Україна, розміщена на захід від Валів половецьких, а князі руські (русстії) – це князі Київські і Чернігівські. Як приклад можна навести запис під роком 6731 (1223) – див. «Полное собрание русских летописей», СПб., 1846, с. 189. На думку українських істориків (Я. Дашкевич, Я. Ісаєвич та ін.), термін «Малоросія» міг виникнути на означення метрополії по відношенню до всіх завойованих чи колонізованих територій, що називалися «Великоросією» (аналогічно як Мала Греція означала власне Грецію, а Велика Греція – всі території, які греки включили до своєї держави).

Назва «Росія» була прийнята у візантійській термінології як відповідник до «Русі». Цей термін (латинізована форма «Russia») застосовувався інколи для означення Великого князівства Московського, пізніше – Московського царства у тогочасних московських документах, починаючи з XV ст., а також – рідко – і на заході. Як політичний термін Росія (або Російська імперія) була усталена 1721 року з прийняття Петром титулу імператора для всіх земель Московського царства та завойованих або інкорпорованих територій і народів. Відтоді, на вимогу царського уряду, назву «Росія» замість «Московія» почали вживати на Заході.