Ліля. Париж. Кохання. Галина Горицька

швидкі жири й надмірна глюкоза цього винайдення XXI ст. (батончика) не дуже сполучаються з вишуканим екстрадрай французьким брютом. І я впилася. Буквально відразу, коли повернулася в золото вітальні та її надреальну величність за наступним бокалом ігристого. А ось їсти не хотілося ще довго. До наступного вечора мене нудило, ніби замість жирів шоколаду швидше почав засвоюватися саме спирт…

      Пам’ятаю, як сиділа на мармурових сходах коло вбиральні, вже незважаючи на здивовані погляди дам у боа і їхніх кавалерів у фраках, коли вона виринула до мене з темного океану казково заможних гостей, немов ковток свіжого повітря, зовсім інша, немов полум’яна русалка, котру вхоплює хворобливий погляд моряка посеред лежбища сірої маси котиків.

      – Привіт, подруго. Тобі тут не нудно?

      – Ну як сказати… – я зашарілася. – А що, є якісь конкретні пропозиції? Чи ти це так просто, аби зав’язати діалог?

      – Хах! Як бачиш, діалог мені вже вдався. До того ж одразу, – нахабно підморгнула мені якась чи то модель, чи то обкурена мажорка, худюща, як коза, з лопатками, що випирали, і білими, як кокаїн, тонкими патлами, що звисали на її стару шкіряну косуху. Мені здалося, то прямий відкид у дев’яності. Вона вся така райдужна, у своїх варьонках і фенічках, була ніби звідти. Бракувало тільки серферської дошки та солі між пальцями ніг[32]. – Це, дєтка, конкретна пропозиція – звалити на іншу тусу.

      Я подивилася на неї нетверезими очима й ствердно кивнула головою. Пам’ятаю, як мене почало потроху нудити і в голові гойдалося, тому я недовго ламалася.

      Уже через годину, знявши мотоциклетний шолом, що якимось чином опинився на моїй голові, я знайшла себе посеред затишної, світлої вітальні, у якій коло стіни стояла книжкова шафа, начинена різними філософськими трактатами. Там був і Шпенглер, і Кант… До того ж не в старих обкладинках, так би мовити, «від бабулі дісталось», а свіженькі, нещодавно куплені. Це мене підкорило.

      Ця дівчинка якось уміщала у своїй голові чималі мізки, або принаймні в неї був смак. Хоча я не хотіла вірити, що можна ось так, знічев’я, накупити безліч рідкісних книг, котрі одна більше за іншу хизуються інтелектуальністю власниці.

      А естетські моделі – це вже формат. Мій. Принаймні мій смак мені так підказує, бо до того я спала з двома такими та ще й разом. А до того… А що до того? Я трохи відволіклася, поринувши в спогади.

      А до того, давши свою згоду, пам’ятаю, дівиця з дев’яностих просто взяла мене за руку й кудись потягнула крізь золото вбиральні, крізь вітальню та гетсбівський натовп, крізь планети й скупчення астероїдів. До зірок. Дівицю звали Макс. Вона так лагідно тримала мене за лапку, доки показувала свою квартиру, і мені навіть здалося, трохи шаріється (чи то рум’яна «Шанель» за останньою модою, спокушаючи, насичено вилискували на її прекрасних монгольських вилицях?).

      Нехай там як, а прокинулися ми разом і відтоді не розлучалися…

      Ad aspera, ad astras.

* * *

      Вона

32

Посилання на культовий муві дев’яностих «На гребені хвилі».