Марічка. Київ. Зрада. Галина Горицька

з’єднавшись, задля продовження життя, існування та задоволення ми мусимо бути разом.

      І незважаючи на те, що розбіжності постійно виходять назовні й роз’єднують нас, однак із розумінням того, що їх природа створила навмисно, і ми протилежні й водночас доповнюємо одне одного, ми повинні почати шукати не схожість, а те, чим ДОПОВНЮЄМО одне одного – у цьому ключ до успіху. Потреба в доповненні не того, чого в мені немає, а поліпшенні й розкритті власної сутності. Пошуку доповнення.

      Кожен із нас – тільки половина, і йдеться про правильне доповнення одне одного й досягнення цілісності на кшталт вищої, вічної й досконалої природи. Тільки за умови, що чоловік і жінка хочуть з’єднатися, щоб розкрити між собою досконалість, тільки тоді вони цю досконалість створюють.

      Другий день у Вероні

      Марічка не працювала жодного дня відтоді, як одружилася. Проте вона не сиділа, скніючи у своєму пентхаусі, начиненому дорогою технікою «Мілє» і каррарським мармуром. Не відвідувала хелен марлени з нудьги й навіть не ходила в «Царський»[9] як на роботу.

      Марічка писала картини. Вже давно. Власне з того часу, як одружилася й постало питання – що робити. Вона ні на мить не сумнівалася, що треба й далі писати, і вона стане відомою художницею. Бо задля здобуття визнання у її країні треба було, аби тебе хтось розкрутив[10]. Ти міг бути хоч у сто разів талановитішим за Матіса, однак тільки за умови великих грошей про тебе почують люди. А Марічка одружилася з чоловіком, який точно міг їй допомогти у цьому. І тут постала дилема: чи вона була справді талановитою, чи стала відомою завдяки численним виставкам, організованим за власний кошт, і згадкам у СМІ, які оплатив її чоловік?

      Одне вона знала напевно: вона б не змогла жити без своїх картин. Це йшло зсередини її, і коли її просили описати сам процес, або де вона шукає натхнення, перед її очима завжди поставав чорнозем, перемолотий тракторними гусенями, масний, схожий на нафту з надр землі. Вона, їй Богу, не знала чому. Бо земля – це мати? Бо земля – це вона, і такі самі, як вона – українки? Та ба… Ширше. Бо земля – це жінка? Жінка, яку запліднює чоловік-дощ, імітацію чого з превеликим захватом спостерігала Марічка Богданівна під час інсталяції Марії Абрамович? Або просто тому, що якось, бувши на дачі свого батька, Марічка таки вилізла на той трактор із дядьком Костьою – найманим робітником. Його гуртом наймав увесь кооператив дачників-інтелектуалів. Самі вони, звичайно, не вміли косити траву, орати землю й молотити пшеницю. Їхні руки росли з місця, яким вони писали наукові статті й докторські дисертації – з голови.

      Однак часи були скрутними, Радянський Союз ще бився в останній агонії, і всім його професорам, кандидатам наук, доцентам, математикам, астрофізикам, генералам, підполковникам – усім звіздарям не було чого їсти. Нормально їли тільки тьоті Зіни – беззмінні продавчині гастрономів і дяді Пєті – завскладами, «снабженці», водо-мото-олійно-бензино-рапсо-постачальники.

9

Київський елітний спортклуб.

10

Тобто в нашій з вами країні – Україні.