Пісня Сюзани: Темна Вежа VI. Стивен Кинг

років, його інтуїція виявилася правдивою.

      – Вона могла всім керувати, коли вони йшли звідси, але там вона може й не втримати керування.

      Нарешті, підвівши очі від книги, яка так вразила його, заговорив Каллаген:

      – Чому так?

      – Тому що там не її світ, – відповів Роланд. – Той світ – світ Сюзанни. Якщо вони не знайдуть спосіб, як їм співпрацювати, вони там можуть загинути всі разом.

ДВА

      Хенчик і Кантаб вирушили до манні Червоної Стежини, по-перше, щоб розповісти зборам старійшин (всуціль із чоловіків) про те, що було перероблено вдень, а по-друге, про ту ціну, яку вони мусять заплатити за цю роботу. Роланд пішов з Розою до її хатини. Та стояла на схилі, трохи вище від ще недавно охайної вбиральні, тепер майже геть зруйнованої. Всередині цієї вбиральні недоладним сторожем стирчав зламаний робот-вістовий Енді (котрий колись виконував багато інших функцій). Розаліта роздягала Роланда повільно, догола. А вже коли він лежав як мати народила, вона простерлася на ліжку поруч з ним і мастила його своїми особливими мазями: рани – котячою олією, а більш чуттєві місця – якоюсь жирнішою, з легким запахом, сумішшю. Вони кохалися. Кінчили разом (випадковий фізичний збіг, що його дурні сприймають за знак долі), до них долітали вибухи феєрверку на центральній вулиці Кальї й хвацькі вигуки, які видавали фолькен, більшість з котрих, судячи з їх гомону, були вже добряче під мухою.

      – Спімо, – шепнула вона. – Завтра я тебе вже не побачу. Ні я, ні Айзенгарт, ні Оверголсер, і ніхто більше в Кальї.

      – Так ти провидиця? – спитав Роланд. Голос його звучав розслаблено, аж безтурботно, проте, навіть коли він вганявся в глибини її жару, його не полишала тривога за Сюзанну: втрачену частинку його ка-тету. Навіть якби не трапилося нічого іншого, самої цієї втрати було достатньо, щоб завадити йому отримати справжній відпочинок і полегшення.

      – Ні, – відповіла вона. – Але час від часу я маю передчуття, як і кожна жінка, особливо коли її чоловік ось-ось її покине.

      – То я для тебе дійсно цей… Твій чоловік?

      Вона подивилася сором’язливо і водночас уперто.

      – Атож, за той коротенький час, що ти перебував тут, мені сподобалося вважати тебе ним. Скажеш, я не права, Роланде?

      Він різко мотнув головою. Приємно було знову стати чоловіком якоїсь жінки, нехай навіть на короткий час.

      Вона побачила в його жесті щирість, і лице її посвітлішало. Погладила його по худій щоці.

      – Нам пощастило зустрітися, Роланде, справді ж? Зустрітися в Кальї.

      – Атож, леді.

      Вона торкнулася того, що залишилося від його правої руки, а тоді правого стегна.

      – А як твої рани?

      Їй він не міг брехати.

      – Лютують.

      Вона кивнула, потім взяла його за ліву руку, яку йому вдалося вберегти від почвар омарів.

      – А ця?

      – В порядку, – сказав він, хоча й відчував у ній глибокий біль. Притаєний. Той, що чекає свого моменту, щоб оприявнитися. Розаліта називала це сухим крутієм.

      – Роланде!