Повне зібрання творів. Антуан де Сент-Экзюпери

моя смерть, а порятунок – не мене, а радше того, що я несу в собі…»

      – Отже, в тобі, – запитав я її, – є щось важливіше за твою юну плоть і осяйні очі? Ти гадаєш, ніби бережеш щось у собі, а проте в тобі нічого не лишиться, коли ти помреш…

      Її обличчям промайнула тривога, їй бракувало слів, щоб відповісти:

      – Можливо, пане, ви маєте слушність…

      Але я відчував, що вона визнає мою слушність тільки в імперії слів, не вміючи захиститися там.

      – Отже, ти схиляєшся.

      – Так, простіть мене, я схиляюся, але я, пане, не говоритиму…

      Я зневажаю кожного, кого силують говорити аргументи, бо слова мають пояснювати тобі, а не вести тебе. Вони позначають, не містячи нічого. Але ця душа була не з тих, що їх можна розкрити словесним вітром.

      – Я, пане, не говоритиму, але я схиляюся…

      Я поважаю того, хто, незважаючи на слова, навіть якщо вони суперечать одні одним, лишається сталим, наче форштевень корабля, який попри безумство моря невідступно пливе за своєю зорею. Бо в такому разі я знаю, куди ми пливемо. А ті, хто замикається у власній логіці, дотримується своїх слів і крутиться на всі боки, наче гусінь.

      Я довго й пильно дивився на неї:

      – Хто викував тебе? Звідки ти? – запитав я.

      Вона усміхнулася, не відповівши.

      – Потанцюєш?

      Вона танцювала.

      Її танок був чудовий, і це не здивувало мене, бо в ній щось було всередині.

      Чи дивився ти про річку з висоти гір? Ось вона натрапила на скелю і, не змігши підточити камінь, вирішила обминути. Далі річка повернула вбік, щоб скористатися сприятливим схилом. А на рівнині сповільнилася закрутами, бо сили, які тягнули її до моря, тепер відпочивали. Ще десь річка заснула в озері. Потім пустила один рукав уперед, прямолінійно, щоб поставити його на рівнині, наче меч.

      Отже, мені подобалося, що танцівниця натрапила на силові лінії. Нехай її жест отут заплутається, а тут вивільняється. Нехай усмішка, нещодавно така невимушена, тепер стане мукою, щоб бути як полум’я під великим вітром, нехай тепер вона ковзає з легкістю, наче невидимим схилом, а за мить нехай уповільниться, бо ступати їй важко, вона немов видирається на гору. Мені подобається, що вона спирається на щось. Або тріумфує. Або вмирає. Мені подобається, що вона – частина краєвиду, збудованого навколо неї, і що в неї є думки – і дозволені, й інші, які вона засуджує. Погляди можливі й погляди неможливі. Опір, прихильність і відмова. Я не хочу, щоб вона була однакова в усіх напрямах, наче драглі. Я хочу, щоб вона була структурою, керованою, наче живе дерево, яке росте не так, як йому заманеться, а урізноманітнюється відповідно до генія своєї насінини.

      Адже танок – це доля і дія, які пронизують життя. Але я прагну заснувати тебе й надихнути до чогось, щоб зворушити себе твоєю дією. Адже, якщо ти хочеш перетнути потік, а він опирається твоїй ході, ти танцюєш. Адже, якщо ти хочеш бігти за коханням, а твій суперник чинить опір твоїй ході, ти танцюєш. І це танок мечів, якщо ти хочеш заподіяти йому смерть. Це танок вітрильника під брейд-вимпелом, якщо треба скористатися танцем, щоб зайти до порту, куди він пливе,