Бебі Джейн. Софі Оксанен

погіршуватися. Навіть коли ми планували повечеряти в ресторані, Пікі з легкістю переконувала мене залишитись удома з нею. Іноді посеред ночі телефонували друзі, занепокоєні, що ми десь пропали. Тоді ми запрошували їх до нас після того, як бари зачинялись, і тоді все було гаразд. Мене не зовсім хвилював той факт, що більшість часу ми залишались удома, однак це непокоїло Пікі. Вона хотіла кудись зі мною піти. Вона хотіла зустрітися зі своїми друзями. Вона хотіла вийти. І вона виказувала це в наказовому тоні. Після чергового дня, проведеного вдома, вона не могла більше вдавати, що це саме те, що їй хочеться.

      – Ти ж так хочеш піти. Отож ми маємо піти.

      – Ні.

      – Чому ні?

      Пікі мовчки відкрила ще одну пляшку пива, так і не відповівши.

      – Якщо ти хочеш піти, нумо, пішли!

      Пікі підняла голову.

      – Немає грошей.

      – Позич тоді швиденько.

      – Я вже достатньо позичила.

      – Ну тоді ми підемо, коли будуть гроші.

      – Не буде більше грошей. Мені немає звідки їх дістати. Я винна всім моїм друзям, ти також не в стані дістати вдосталь. Ось такі справи.

      – Ну тоді ми будемо заощаджувати.

      – Я більше не можу заощаджувати.

      Я не розуміла.

      – Заощаджувати не означає зовсім не виходити, це означає бути більш помірними. Додому ми поїдемо нічним автобусом. Якщо нам захочеться продовження, ми просто залишимося до шостої чи сьомої, коли почнуть їздити перші поїзди чи трамваї. Або залишимося на ніч до ранку. Не хвилюйся, усім буде байдуже.

      – У жодному разі.

      – Чому ні?

      Тому що Пікі бажала мати змогу їхати додому тоді, коли їй цього хотілося. А не очікувати або залишатися на ніч у чужому місці. Або намагатися втиснутися в один із тих переповнених нічних автобусів.

      – Там ніколи немає місця, щоби присісти.

      – Я можу стояти.

      – Моя дівчина ніколи не буде стояти.

      – Тоді ми можемо поїхати на вечірку або до бару звичайним денним транспортом.

      – Але ж у цьому разі ми будемо вимушені вирушити надто рано.

      – А якщо я прийду до тебе трішки раніше, наприклад, о десятій, тоді ми все встигнемо.

      – Ні.

      Пікі завжди замовляла таксі. І завжди залишала гарні чайові, хоча я не мала жодного уявлення звідки у неї гроші і на це.

      У ресторані я могла б замовляти лише воду.

      Однак Пікі сказала, що вона не буде сидіти у ресторані без гідного напою.

      – Чудово. Тоді не сиди. Я буду сидіти, а ти пий.

      – Нізащо.

      Зі самого початку Пікі завжди за мене платила, оскільки мені зрідка вистачало грошей більше, ніж на декілька коктейлів. А тим паче, щоб оплатити всі її напої. А оскільки Пікі щоразу до власного напою брала ще один для мене, я вже звикла до такого швидкого та марнотратного темпу, але була готова відмовитися від цього, якщо на це не вистачало грошей. Однак Пікі не хотіла з цим миритися.

      – Моя дівчина не сидітиме на вечірці без напою.

      Ледве