Ліна Костенко. Олег Кудрин

полечу до Берліна, прив’яжу до шворки чорнильницю <…>, та як розгойдаю її над Гітлером, як розмахнусь! І прямо йому в лоб. І закінчиться війна»35, – втішала Ліна рідних. Але в житті все було навпаки – німецькі літаки летіли і летіли. Фронт швидко йшов до Києва, до Дніпра…

      Батька мобілізували відразу. Старше начальство облнаросвіти евакуювалось. У сім’ї Костенка теж був шанс, але… Приятелеві, колезі батька виділили машину на дві сім’ї. А той чи забув похапцем, чи то вирішив не морочитися (це ж Труханів острів – поки туди доберешся), але за Костенками ніхто не прийшов, не заїхав.

      Є дивовижні за своєю кінематографічною виразністю опису спогади цих перших місяців війни: «Мені було одинадцять. Ішов бій за Дніпро. Ми сиділи в окопі. Все гриміло і сипалося. Німці гатять по Дніпру, радянські по німцях, а все летить над головами у нас. По радіо передають, що бої йдуть на білоцерківському напрямку, а німці вже за горою <…> А мені ж нудно. Сидиш між дорослих, хтось плаче, хтось молиться, хтось дрімає <…> Темно. Намацала якусь галузочку і вожу нею по стіні, пишу…» Через роки Ліна Василівна не могла точно пригадати, що вона писала, але з вражаючою силою передала ті відчуття.

                                Мій перший вірш написаний в окопі,

                                На тій сипкій од вибухів стіні,

                                Коли згубило зорі в гороскопі

                                Моє дитинство, вбите не війні.

                                Лилась пожежі вулканічна лава,

                                Стояли в сивих кратерах сади.

                                І захлиналась наша переправа

                                Шаленим шквалом полум’я й води.

                                Був білий світ не білий вже, а чорний.

                                Вогненна ніч присвічувала дню.

                                І той окопчик —

                                Як підводний човен

                                У морі диму, жаху і вогню.

                                Це вже було ні зайчиком, ні вовком —

                                Кривавий світ, обвуглена зоря!

                                А я писала мало не осколком

                                Великі букви, щойно з букваря.

                                Мені б ще гратись в піжмурки і в класи,

                                В казки літать на крилах палітур.

                                А я писала вірші про фугаси,

                                А я вже смерть побачила впритул.

                                О перший біль тих не дитячих вражень,

                                Який він слід на серці залиша!

                                Як невимовне віршами не скажеш,

                                Чи не німою зробиться душа?!

                                Душа в словах – як море в перископі,

                                І

35

Дзюба Іван, Костенко Ліна, Пахльовська Оксана. «Гармонія крізь тугу дисонансів…». К.: Либідь, 2016. С. 130.