Загублена земля. Темна вежа III. Стивен Кинг

в темне небо стовпи червоних іскор, і знову всівся між Едді й Сюзанною.

      – Я розповім вам правдиву історію, – сказав він, – а потім розкажу історію, яка не відповідає дійсності… але мала б бути істинною. У Прайстауні я купив мула, і коли ми з ним нарешті дісталися Талла, містечка на кордоні пустелі, тварина була ще бадьорою…

14

      Так стрілець почав оповідати недавні події, що трапилися з ним на довгому шляху до Вежі. Окремі уривки цієї історії Едді вже чув, але слухав захоплено, так само, як і Сюзанна, для якої вся ця оповідь була новою. Стрілець розповів їм про бар, в кутку якого вічно тривала гра в «Гляньте», про піаніста на ймення Шеб, про жінку зі шрамом на лобі, яку звали Еллі… також про мертвого травоїдника Норта, якого повернув до безрадісного життя чоловік у чорному. Він розповів їм про Сильвію Пітстон, втілення релігійного фанатизму, і останню апокаліптичну бійню, у якій він, Роланд-стрілець, перестріляв усіх чоловіків, жінок і дітей того містечка.

      – Ні фіга собі! – тихим тремтливим голосом сказав Едді. – Тепер зрозуміло, чому в тебе лишилося так мало набоїв, Роланде.

      – Цить! – цикнула на нього Сюзанна. – Нехай він договорить!

      Роланд і далі розповідав так само незворушно, як і перетинав пустелю, проминувши хатину останнього поселянина, молодого чоловіка зі сплутаним волоссям кольору полуниці, що доходило йому мало не до пояса. Він розповів їм про те, як здох його мул. І як Золтан, домашній крук Поселянина, виклював мулові очі.

      Розповів про довгі дні й короткі ночі пустелі, про те, як йому слугували дороговказом холодні рештки Волтерових багать і як він, хитаючись і помираючи від спраги, нарешті дістався придорожньої станції.

      – Вона стояла порожня. Гадаю, на тій станції було порожньо ще з тих часів, коли он той велетень-ведмідь був іще новим-новісіньким. Я перебув там ніч і рушив далі. Так і було… але зараз я вам розповім іншу історію.

      – Ту, яка не сталася насправді, але мала б статися? – cпитала Сюзанна.

      Роланд кивнув.

      – У цій вигаданій історії… у цій небилиці… стрілець на ім’я Роланд зустрів на придорожній станції хлопчика, якого звали Джейк. Цей хлопчик був із вашого світу, і жив він десь між тисяча дев’ятсот вісімдесят сьомим, з якого походить Едді, й тисяча дев’ятсот шістдесят третім роком Одетти Голмс.

      Едді від цікавості аж нахилився вперед.

      – А в цій історії є двері, Роланде? Двері з написом «ХЛОПЧИК» абощо?

      Роланд заперечно похитав головою.

      – Хлопчик переступив поріг смерті – то були його двері. Коли він ішов до школи, один чоловік… я думав, що це Волтер… зіштовхнув його на дорогу, під колеса машини. Він почув, як цей чоловік сказав щось на зразок «Пропустіть, я священик». Джейк справді бачив цього чоловіка, хай навіть лише одну мить, а потім опинився у моєму світі.

      Стрілець замовк, дивлячись на вогонь.

      – А тепер я на хвилину хочу облишити цю історію про хлопчика, якого насправді ніколи не було, і повернутися до реальних подій. Згода?

      Едді й Сюзанна