Загублена земля. Темна вежа III. Стивен Кинг

вже немає, принаймні, так мусило бути. Звісно, якщо вони взагалі існували десь, окрім казок старих бабусь.

      – Хай що це було, воно сказилося, це точно, – сказав Едді.

      Роланд слабо всміхнувся.

      – Якби тобі було дві чи три тисячі років, ти б теж сказився.

      – Дві-три тисячі років?! Господи!

      – Це ведмідь? Правда ж? А то що таке? – Сюзанна показувала на якусь річ, подібну до квадратної металевої таблички, прикріпленої високо на товстелезній задній лапі ведмедя. Вона майже заросла густою шерстю, і помітити її було б важко, якби не промінь полуденного сонця, що зблиснув на поверхні іржостійкої сталі.

      Ставши навколішки, Едді нерішуче простягнув руку до таблички, чуючи, що зсередини поваленого велетня досі долинають дивні притлумлені клацання. Він подивився на Роланда.

      – Не бійся, – заохотив його стрілець. – Він неживий.

      Едді відвів убік злиплу шерсть і нахилився ближче. На металі були вигравіювані якісь слова. Ерозія майже повністю знищила їх, але Едді зрозумів, що, доклавши певних зусиль, напис можна розібрати.

ПІВНІЧНИЙ ЦЕНТР ПОЗИТРОНІКИ, ЛТДГранітне Місто, Північно-східний коридорМодель 4 ВАРТОВИЙСерійний №: AA 24123 CX 755431297 L 14Тип/різновид: ВЕДМІДЬ ШАРДИК**ЗАБОРОНЯЄТЬСЯ ЗАМІНЮВАТИ СУБ’ЯДЕРНІ АКУМУЛЯТОРИ**

      – Господи Боже, це робот, – тихо мовив Едді.

      – Не може бути, – сказала Сюзанна. – Коли я його підстрелила, в нього кров пішла.

      – Можливо, але взагалі-то у ведмедя звичайного бурого не росте на голові антена радара. І наскільки мені відомо, ведмідь звичайний бурий не доживе до двох-трьох ти… – Він затнувся, бо дивився тієї хвилі на Роланда. Коли до Едді знову повернувся дар мови, в його голосі звучала відраза. – Що ти робиш, Роланде?

      Роланд не відповів, але в цьому не було потреби. Було цілком очевидно, що він робить: виколупує ножем око ведмедеві. Операцію він виконав швидко, охайно й точно. Якусь мить потримавши криваву коричневу кульку слизу на кінчику ножа, він блискавичним рухом викинув її геть. Із пустої очниці вилізли кілька хробаків – і здохли, проповзши трохи вниз до пащі ведмедя.

      Стрілець схилився над очницею Шардика, великого ведмедя-вартового, й зазирнув усередину.

      – Підійдіть-но сюди й подивіться, – сказав він. – Я покажу вам диво останніх днів.

      – Спусти мене на землю, Едді, – попросила Сюзанна.

      Він послухався, і жінка, швидко пересуваючись за допомогою рук і стегон, наблизилася до місця, де над роззявленою широчезною пащею ведмедя сидів навпочіпки стрілець. Приєднавшись до них, Едді зазирнув у прогалину між їхніми плечима. Так вони втрьох і сиділи в цілковитій тиші, яку порушувало тільки каркання круків, що сварилися, кружляючи в небі. Впродовж хвилини жодне не могло вимовити й слова.

      Із очниці витекло й швидко засохло кілька струмків крові. Та Едді побачив, що це не просто кров. До неї домішувалася прозора рідина зі знайомим запахом – банановим. Із тендітного плетива сухожиль,