Клуб Боягузів. Андрей Кокотюха

не двісті?

      – А чому ти смієшся? – образилася за подругу Оксана. – До твого відома, Максиме Білан, я в Києві теж усе життя живу. Не важливо, скільки там того життя вже минуло. І мені теж іноді здається, що все життя – це сто років.

      – Ні, ти почекай, почекай! – завівся Максим, і Денисові раптом перестало бути цікаво з ними.

      От народ! Ні щоб просто так ходити, роздивлятися, обмінюватися враженнями. Треба кожному свій величезний розум показати. Ось тепер заведуться невідомо довкола чого, та ще і його почнуть у свої мудрі розмови втягувати. Ну їх, краще самому погуляти.

      Скориставшись тим, що Білан і дівчата справді серйозно захопилися занудною розмовою, Денис відійшов спочатку на кілька кроків далі, потім – взагалі на кілька метрів. Тоді перетнув трамвайну колію і наблизився до кам’яних левів біля ратуші, аби роздивитися їх краще.

      Простягнув руку. Торкнувся гриви того, що сидів ближче до нього. Провів долонею по хижій пащі, яка ніколи нікого не вкусить.

      – Хлопчику! – почулося за спиною.

      Черненко озирнувся. До нього підходив із фотоапаратом у руці приязний чоловік у джинсах і яскравій тенісці.

      – Ти місцевий, хлопчику? – запитав чоловік.

      – Ні. Типу турист, – відповів Черненко.

      – О, і ми теж туристи! – чомусь зрадів чоловік і кивнув на двох дівчат, старшу і меншу, що примостилися біля якоїсь скульптури. – Клацни нас, га? Просто натисни ось сюди, – він показав. – А потім я тебе. Адресу залишиш, я фотку пришлю, чесне слово!

      – Та запросто, – знизав плечима Денис. – Я і так, без нічого, зможу.

      Чоловік підтюпцем побіг до своїх дочок, став між ними, крикнув Денисові:

      – Так старайся, аби площі більше в об’єктив улізло!

      Легко сказати – більше площі… Денис націлив видошукач так, аби чоловік із доньками опинився у правому кутку, а будинки, пам’ятники та бруківка – в лівому.

      – Увага! – попередив він голосно. – Пташка вилітає! Раз! Два!…

      – Три! – гаркнув хтось над головою.

      Від несподіванки палець Дениса сам натиснув на кнопку. Клацнуло. Хлопець, не випускаючи фотоапарата з рук, повернув голову.

      І побачив над собою вусатого поліціянта з суворим поглядом. Поруч із ним стояло худеньке дівча в широких шортах, а за нею – кирпатий молодий чоловік.

      – Твій апарат? – у запитанні поліціянта брязнуло залізо.

      – Їхній, – Денис кивнув на туриста з дочками.

      – Добре хоч визнаєш. Поверни і ходімо зі мною. Вірніше, – вусатий поліціянт озирнувся на дівчинку і кирпатого, – з нами.

      Тим часом кирпатий стиснув дівчинку за плече.

      – Точно він? Ти не помилилася?

      – Він, – дівчинка відповіла впевнено, та очі від Черненка відводила.

      – У чому тут справа? – поцікавився наспілий турист.

      – Ваш? – поліціянт взяв фотоапарат із Денисової руки.

      – Ну, мій… А в чому…

      – Ви, пане, самі дали його цьому хлопцеві? – перебив туриста поліціянт.

      – Звичайно.