Мій друг Франц Йосиф. Петро Лущик

дороги, годинку відпочити і відвідати ратушу, де представив наміснику і бургомістру свої повноваження. Та й то лише ті, про які їм належить знати. Чесно кажучи, ми з вашим братом сподіваємося, що вам відома обстановка в місті й ви допоможете нам.

      – Обстановка мені справді відома, але не більше. Я так розумію, що тобі хочеться дізнатися, хто бажає смерті моєму братові.

      – Це було б ідеально, – зізнався я.

      – Так от, готуйся почути неприємне. Багато хто.

      Почуте мене здивувало.

      – Як?

      – Не віриш? Тоді слухай. По-перше, русини. Або українці, як тобі буде зручніше. Вони мають усі підстави бути ображеними на мого брата.

      – Чому? – запитав я.

      – Під час кривавих подій в Угорщині сім років тому вони утворили свою Руську раду і не підтримали вимог угорців. Зі свого боку, вони хотіли деяких реверансів для себе, як-от вивчення їхньої мови, щоб укази видавалися не лише німецькою, угорською і польською, але й українською. Спочатку мій брат спробував виконати деякі з цих вимог, але потім відступив і все управління цими землями віддав у руки полякам. Аґенор Ґолуховський довів Руську раду до розпуску; поміж управителів ти не знайдеш жодного русина, хоч у Лембергу їх не так вже й мало. Ясна річ, у своїх бідах вони звинувачують мого брата. По-друге, поляки.

      Це мене здивувало.

      – А чому вони? Ви ж самі казали, що після розгрому бунтівників вони найбільше скористались, – мовив я.

      – А їм цього виявилося замало! – запально сказав Карл Людвіг. – Їм здається, що навіть такі незначні поступки, які залишилися в українців, є серйозною загрозою для їхнього існування, і вони вимагають від брата остаточно вирішити галицьке питання. Звичайно, на користь поляків. Інші варіанти навіть не обговорюються. По-третє, жиди.

      – Жиди? – Мені здалося, що я не розчув. – А їм що не подобається?

      – Та теж, що й русинам. Навіть більше.

      – Що ви маєте на увазі? – допитувався я.

      – Після поляків у Лембергу вони другі за кількістю. І жодного, я повторюю – жодного жида у магістраті. І всі, я наголошую, групи захочуть попросити у мого брата аудієнції, щоб випросити для себе поблажок і заодно очорнити інших. А мій вінценосний брат, між іншим, приймає прохачів сам. Не довіряє нікому. І за право бути прийнятим першими йтиме запекла боротьба, адже тим, хто удостоїться аудієнції останнім, сподіватися на позитивне розв’язання свого питання даремно.

      Рішення визріло миттєво.

      – Мені потрібен цей список, – швидко сказав я.

      – Навіщо? – здивувався ерцгерцог.

      – Хочу зустрітися з представниками громад міста. Як представник найсвітлішого цісаря я повинен перевірити, чи немає у прохачів чогось забороненого. Заразом спробую зрозуміти, чого можна чекати від них.

      – Навряд чи перед тобою відкриються, – засумнівався Карл Людвіг.

      – Я теж так гадаю, тому не варто відкидати інші загрози.

      – Які?

      – Зовнішні.

      Ерцгерцог гмикнув.

      – А тут у кого не тицьни – влучиш у точку! – сказав він,