Тінь аспида. Дарина Гнатко

дозволив собі обережно зробити вигляд, що й сам зачарований нею – донькою людини, котра врятувала йому життя. Але він не кохав Єви. Він не покохав її ні в той перший вечір, ні через рік, ні через двадцять років. Він просто дотямив відразу, що то доля в особі цієї закоханої дівчини посилає йому дарунок – дарунок доскочити до справжнього життя, дарунок, скористатися яким він мав неодмінно, аби досягнути того, про що так мріялося. І він скористався нагодою.

      Єва мала досить приємну зовнішність, хоча красунею надзвичайною її назвати все ж було важко, але була привабливою, мала гарне й струнке тіло… Степан же так часто бачив у її очах очікування, змішане з незрозумілими страхами, й просто не знав, як підступитися до неї – такої близької й одночасно далекої, такої доступливої й у той же час недосяжної. Він остерігався, просто остерігався допуститися відвертої помилки й все зіпсувати, все втратити. Вони так часто полишалися з Євою наодинці, її великі, сумні очі напружено та трішки дивно спостерігали за ним, мов благаючи зробити нарешті вирішальний крок й одночасно застерігаючи від того кроку. Іноді вона видавалася йому якоюсь занадто холодною, замисленою та недоступливою, й у такі хвилини він почав замислюватися над тим, чи, бува, не видалося йому те все – й погляди оті очікувальні, й закоханність у сірих очах Єви. Й саме тому зволікав, остерігався грубої помилки. Але ж час минався, він мав зрештою наважитися на якийсь крок, бо просто сидіти у Прилук вважав негідним себе…

      Все вирішилося одного осіннього вечора.

      Єва повернулася з інституту задумливою та сумною, скуто якось привіталася зі Степаном, запитавшись, як той почувається…

      – Дякую, добре, – обережно відгукнувся він, затамувавши всередині дивно неприємне відчуття, що оце запитання – воно ж не є простим і його, Степана, намислили нарешті позбутися.

      Та він і сам розумів добре, що вже занадто зазловживався гостинністю родини Прилук… Він хотів уже було, намагаючись уникнути подальшого приниження, сповістити Єву про те, що має з’їхати з їхньої гостинної оселі, коли вона раптом присіла поряд… і Степан вирішив ризикнути. Зрештою, втрачати він уже не мав чого, а виграти міг те омріяне справжнє життя. Його рука торкнулася тонкої дівочої руки Єви.

      – Єво…

      Вона звела на нього погляд великих сірих очей.

      – Так?

      Степан на мить заплющив очі, а потім витиснув з себе брехню:

      – Єво, я навіть не знаю, як це тобі сказати… Але ці дні поряд тебе – вони були найщасливішими днями у моєму житті, й мене страшить скора розлука з тобою, бо я навіть не уявляю, як тепер зможу без тебе…

      В її великих очах заблищали сльози.

      – Я вже думала, шо ти ніколи цього не скажеш.

      І Степан зрозумів, що таке усмішка щасливої долі.

      За два дні вони заручилися.

      І Єва розквітла просто на очах, зі звичайної, не надто вродливої дівчини перетворившись майже не красуню. Вона галасливо пурхала квартирою й не натомлювалася милуватися Степаном, не натомлювалася сяятися від щастя, така закохана й така