Книга джунглів. Редьярд Киплинг

десять днів він прожив самітником, змінюючи шкіру, і тепер постав у всій красі. Його велика тупоноса голова метлялася по землі, тіло завдовжки з тридцять футів скручувалося чудернацькими вузлами й фігурами, язик облизував вуста в передчутті смачного обіду.

      – Наш приятель голодний, – задоволено промовив Балу й зітхнув: – Обережніше, Багіро. Змінивши шкіру, він гірше бачить і стає глухуватим, тож може завдати сильного удару, хоча й не отруйний…

      – Вдалого полювання! – гаркнув ведмідь здалеку, наближаючись до удава на задніх лапах.

      Каа вмить згорнувся в тугий клубок і, трішки зачекавши, відповів:

      – Вдалого полювання нам усім… Гей, Балу, що ти тут робиш? Вдалого полювання, Багіро! Чи немає поблизу дичини? Молодого оленя чи хоча б козенятка? Мій шлунок порожній, мов пересохлий колодязь.

      – Ми саме полюємо, – недбало промовив Балу, знаючи, що удава не можна підганяти.

      – Візьміть і мене із собою, – пожвавішав Каа. – Вам легше роздобути поживу, а мені доводиться цілодобово вистежувати дичину на стежці або в пітьмі лазити по деревах, сподіваючись зловити сонну мавпу… Джунглі тепер не ті, що за моєї молодості, – усе струхлявіло, скрізь безліч сухого хмизу…

      – Просто ти став занадто довгим і важким.

      – Так, із цим важко сперечатися, – гордовито погодився Каа. – Молоді дерева мене вже не витримують… Нещодавно під час ловів я обхопив хвостом тонку гілку й заледве не беркицьнувся донизу – шурхіт стривожив мавп. Як вони лаялися! Обзивали мене незугарними словами…

      – Безногий жовтий дощовий черв’як… – обережно прошепотіла Багіра у вуса, начебто пригадуючи.

      – С-с-с! Так вони називали мене? – схопився удав.

      – Нещодавно вони вигукували щось таке… Але ж ми не звертаємо на них уваги. Безсоромне плем’я! А ще вони базікали, що Каа втратив усі зуби й уже не нападає на дичину, більшу за козеня, – вкрадливо додала пантера.

      Ви маєте знати, що змія, а особливо старий удав, нечасто виявляє гнів, однак Балу та Багіра відразу помітили, як на шиї Каа напружилися могутні м’язи.

      – Бандар-логи змінили місце ловів, – промовив він спокійно. – Я вигрівався сьогодні на сонечку й чув, як вони галасують у верховітті.

      – Ми… ми зараз наздоганяємо бандар-логів, – почав Балу й затнувся, оскільки вперше за його пам’яті мешканцю джунглів доводилося зізнаватися в тому, що його цікавлять мавпи.

      – Та звісно ж, не якась дурниця веде двох таких мисливців слідами бандар-логів, – ввічливо зауважив Каа, хоча сам мало зі шкури не пнувся з цікавості.

      – Насправді, – почав Балу, – я просто старий учитель Закону Джунглів, а Багіра…

      – …вона і є Багіра, – нетерпляче перебила його чорна пантера, яка не визнавала дипломатії. – Тут ось у чім річ, Каа. Нахабні мавпи вкрали наше людське дитинча, про яке ти, мабуть, дещо чув.

      – Дикобраз Іккі патякав про дитину, яку нібито прийняли до Сіонійської Зграї вовків, проте я йому