Сила забування. Кристин Лоберг

тому, що ви, мабуть, думаєте, я все ще не здогадувався, як спростити для себе цей процес.

      Я вчив усю ніч, витріщаючись на перелік штатів та їхніх столиць: Бісмарк (Північна Дакота), Колумбія (Південна Кароліна), Сейлем (Орегон)… Здавалося, що в деяких штатах навряд чи є столиця, у той час як інші було просто важко запам’ятати, не кажучи вже про правопис (Монтпілієр, Вермонт?). Я гадав, що якимось магічним чином слова візьмуть і розіллються по моєму мозку, якщо досить довго не зводити з них очей.

      Батьки продовжували заходити до мене в кімнату з криками: «Майкл, ану лягай у ліжко!». Але я не міг так просто здатися.

      Наступного дня я почувався деморалізованим, стомленим та переможеним. Я не запам’ятав столиці, а спроби засунути всю ту інформацію купою в голову зробили мене безпорадним взагалі згадати хоч щось (за винятком столиці мого рідного штату – Спрингфілда)! На щастя, мене врятувала мама. Вона допомогла мені скласти просту пісеньку, що дозволила безпомилково запам’ятати одразу всі столиці. І це спрацювало.

      З того моменту я усвідомив, що мені доведеться знайти не тільки власні способи запам’ятовування інформації, а ще й власні методи її організації та зберігання. Тоді ж я і почав удосконалювати свої навички у виявленні шаблонів даних (патернів) та перетворив це на захоплюючу звичку. Я набив руку в пошуку прихованих кодів, формул, коротких шляхів для швидкого розв’язання математичних задач, гри слів у різноманітному порядку, щоб тренувати свій мозок, та вигадуванні дивакуватих, химерних казок та віршів. Усе це я робив для того, щоб зберігати інформацію, яку мені доведеться згадати пізніше.

      Якщо я попросив би вас уявити зелене яблуко, ви зробили б це вже до кінця цього речення. Приблизно з такою самою швидкістю я можу розв’язувати складні математичні рівняння. Знаю, це трохи незвично та малоймовірно. Коли я демонструю це своїй аудиторії, натовп завжди вигукує: «Не може бути. Ви мене розігруєте. Це якийсь розіграш. Б’юся об заклад, ви народилися таким!». Але потім я відкриваю їм правду: «Я не народився таким».

      Оглядаючись назад та намагаючись визначити, коли саме я усвідомив, що забування стало ключовим елементом моїх розумових здібностей, я повертаюся до одного моменту в коледжі. Я сидів на барному стільці, навколо мене сиділи друзі. Одного з них я попросив назвати мені чотиризначне число, яке я за лічені секунди звів у квадрат (наприклад, 3567 на 3567) і видав правильну відповідь. Проводити такі розрахунки у своїй голові – це не про «людину-калькулятор», як люблять мене називати мої приятелі. На подив багатьох, це про знання коротких шляхів, що призводять до забування багатьох зайвих речей. Як це? Що ж, коли я розв’язую такі математичні завдання у своїй голові, використовуючи альтернативний шлях (ні, я не записую числа одне під одним, не проводжу лінію під ними і не виконую прийоми традиційної математики, за якими маю тримати число в голові та пропускати нуль), власне мені потрібно багато чого забути (використовуючи певні числа в моєму методі