Меч Сагайдачного. Виктор Вальд

як і їхні пісні, якщо в них вслухатися і вдуматися.

      Напевно, в ту мить про це думала вся чернь, що зібралася на слова неперевершеного у своєму нахабстві холопа. Лише кілька хвилин тому ці людці в страху відсахнулися б від блиску шаблі ополяченого шляхтича. Кожен був би сам за себе. Тепер вони з глумливими усмішками на губах стояли пліч-о-пліч. І від цього ставало страшно. Натовп уже встиг відтіснити від пана його гайдуків і далі стискався навколо підстарости. Безсилий пан Ружинський піднявся на стременах і потряс шаблею над головою.

      – Пся крев! Ти, холопе, ще дізнаєшся, яка важка рука в підстарости пана Ружинського! І ви всі дізнаєтеся.

      – Та й моя не дитяча, – знизав плечима холоп і показав законникові великий, як для його худющої статури, кулак.

      – Що, ляху, страшний той кулак?

      – Не звик до того пан польський.

      – Добра груша, та зуби ломить… – зусібіч почулися вигуки. Ба більше: в підстаросту та його гайдуків полетіло каміння, грудки землі, мочені яблука, що віддавали погребом, торішні овочі й навіть дорогі в ціні курячі яйця.

      – Заколот?! Бунтувати надумали, холопи невдячні?! Батогами вас, бидло! Кров’ю захлинеться! Кров’ю! – вигукнув тоді пан Ружинський і під усе голосніший сміх натовпу змушений був погнати коня до фортечних воріт.

      А там… Там погодилися одразу відправити варту на придушення бунту. Добре, що ще відрядили півдюжини верхових у погоню за тим нахабним холопом. А ще пан Дзевульський чемно, однак наполегливо просив усю цю прикру подію негайно викласти панові комісару. І той, звісно ж, зробить усе необхідне для затримання й покарання знахабнілої черні. Ось тільки пан комісар усе більше цікавиться тим холопом.

      Чи мав той холоп дивний вигляд? Холоп є холоп, і чогось іншого чекати від нього годі. Певно, сільський дурень із головою, набитою половою. А щоб іще жалюгіднішою і нікчемнішою була його доля, диявол вдарив по губах дурня печаттю. Щоб він рота зайвий раз не відкривав. Що з речей при ньому? Торбинка біля сідла, та ще з іншого боку палиця або щось таке. Незрозуміло, бо було воно загорнуте в ганчірку…

      – Значить, все ж дурень, – чухаючи носа, тихо вимовив Якуб Собеський.

      – І шлях він тримає на південь, вздовж Дніпра, – дозволив собі вставити слово Антонім Дзевульський.

      – Навіть слід не плутає. Виїхав на шлях і прямує до порогів дніпровських. Як усе просто і навіть смішно, – усміхнувся пан комісар.

      – Дурень їде до запорозьких розбійників. Туди він і везе вкрадену річ. Думає, що запорожці золотом віддячать. Казочок про тих розбійників наслухався. Заріжуть і на корм сомам столітнім пустять. Істинно дурень. І, здається, зовсім не поспішає. Гадаю, мої люди вже його схопили, і слід приготувати келихи для гучного вівату!

      – З якої нагоди віват, панство? – здивувався підстароста, з нерозумінням спочатку подивившись на пана Дзевульського, а потім і на пана комісара, який задоволено потирав руки.

      «Дурень