Погана. Хлои Эспозито

Шері»? Це дивно, навіть після душу я досі пахну парфумами Бет – цукровими, чіпкими, нудотно-солодкими. Я, либонь, надто ними намастилася.

      Голос моєї сестри шепоче мені на вухо.

      – Ну, начувайся.

      Що-що? Це що, Бет?

      Я розплющую очі й сідаю. Озираюся, але кімната порожня. Тут нікогісінько немає, окрім мене.

      – Ти вбила мене.

      – Не те щоб. Ти типу послизнулася. – Я справді маю це слухати? – Ти більш не моя проблема.

      – Ха. Я ще нею стану. Просто почекай.

      – Що за хуйня? Ти мені погрожуєш? Ти мертва. Я на власні очі це бачила…

      – Я ще помщуся.

      Я встаю та прихиляюся до стіни, моє обличчя вкриває холодний піт, дихання в мене коротке, уривчасте. Я вмикаю все світло в кімнаті: сяйливі золоті люстри, торшер на письмовому столі, світильник на журнальному столику. Хапаю канцелярський ніж зі слонової кістки.

      – Ти мені ще заплатиш, – каже вона. – Ти спокійнісінько вбила мого чоловіка, пришила мого коханця…

      Чорт, вона моє рацію. Я таки справді це зробила. Мабуть, саме тому вона й гнівається.

      – Гаразд. Постривай лише. Постривай, – кажу я. «Кинджал» тремтить у моїй руці. Голос у мене слабкий і тихий.

      – О, почекати я можу. Мені нікуди йти. Ти вкрала моє життя, пам’ятаєш?

      Вона сміється жорстоким, невеселим сміхом, як той жахливий клоун із «Воно». Звідки, в біса, він долинає? Я стою посеред кімнати, обертаюся на 360 градусів. Її тут немає, правда ж?

      – По-перше, ти мертва. Ти копита відкинула. Дійшло? Ти просто дурний голос у мене в голові. По-друге, що ти зробиш? Говоритимеш до мене? Як страшно.

      Тиша. Нічого. Ані писку. Ані сміху. Ані зітхання. Ані чхання.

      – Бет? – Куди вона поділася? Я поволі йду до дзеркала. – Бет, це не смішно. Ти ще тут?

      Я ступаю ближче, зазираю в свої очі. Зараз я так близько, що від мого дихання пітніє скло. Бет? Бет. БЕТ?

      – «Мені помста належить, Я відплачу».

      – ГАРРР. Стули пельку, зомбі-мудачка.

      Я беркицаю назад на підлогу.

      – Ти дозволиш Ніно втоптати тебе у бруд, так само як зробив Амброджо. Вони тебе трахають, а потім кидають. Тобі ніколи не змусити їх залишитися.

      – Ні. Нізащо. Не дозволю.

      – Поглянь лиш на себе. Ти така жалюгідна. Ти ніколи нічого не могла владнати.

      – Я знайду Ніно, навіть якщо це буде останнє, що я зроблю.

      Я сідаю трохи пряміше та шморгаю носом.

      Помічаю букет троянд, що глузують, сміються, дражнять мене. Ніно ніколи не купував мені квітів. Якщо подумати, ніхто не купував. Я помічаю невеликий білий конверт, запханий усередину вази. Підскакую та хапаю його.

      О БОЖЕ МІЙ. Це від нього.

      Чого він хоче? Що там написано?

      CARISSIMA ELISABETTA[15], ЯКЩО ЗУМІЄШ НАЗДОГНАТИ МЕНЕ, МОЖЕМО ПРАЦЮВАТИ РАЗОМ.

      І все. Ані «Цілую», ані «Пробач, люба». Ані «Моя кохана, я скоїв помилку», ані «Я хочу, щоб ти повернулася», ані «Я жахлива людина». Якщо я зумію наздогнати його? Якщо?

15

ЛЮБА ЕЛІЗАБЕТТА (іт.).