В’язні зеленої дачі. Володимир Лис

хоч уже і вкритої дрібненькими ровиками шиї, то на якусь мить уловив тривожний позирк її очей, кинутий на двері. Усередині щось тенькнуло, ледь-ледь, може, на самісінькій глибині душі, але, вже неспинне, похолодило скроні й торкнулося крилом лопаток Геннадія Петровича. Ну звісно ж, не його вона чекала, не для нього наводила марафет на обличчі й робила цю пишну зачіску. Адже він про свій приїзд не повідомив – волів, щоб це був для Таїси, його Таїси Левської, його Таєчки, Таїночки, Таєняти, Таїтянки, приємний сюрприз…

      – Ти когось чекаєш? – напрямки спитав Геннадій Петрович.

      – Н-ні… Чому ти так вирішив?

      Із того, як Таїса це сказала, він зрозумів, що влучив у яблучко. Але не став нічого казати у відповідь, а взяв сумку, принесену з собою, і мовчки поволік на кухню. Там виклав на стіл загорнуті в цупкий папір шинку й копчену ковбасу, дві банки шпротів, по банці крабів та оливок.

      – Боже мій, яке багатство за нинішнього часу, – сказала господиня.

      Геннадій Петрович задоволено відзначив, що вона й тепер зраділа щиро. Виходить, коханець небагатий або ж не дуже її балує. Звісно, краще було б, щоб вона зраділа йому, а не привезеним дарам. Але тут уже від нього залежало мало.

      Чоловік пригадав її збентеження на перших секундах зустрічі, коли сприйняв його на свою адресу. І тепер, знову глянувши на збентежене лице Таїси, відчув, як у ньому почала рости злість на цю напахчену ляльку вже не першої молодості, яка сьогодні мусила належати йому і якій годилося б ні про що не забувати.

      – Розпоряджайся, – кивнув він. – Чи ти не рада?

      – Рада, – спробувала Таїса зобразити щось схоже на усмішку. – Рада, любий мій. Але ти звалився мов сніг на голову.

      Геннадій Петрович дивився, як вона дістає з серванта тарілки, метушиться, вкладає до холодильника ковбасу, і подумав, що якби він сказав: «Я, може, піду?» – то вона б не дуже й заперечувала, хіба що для годиться.

      – Я невчасно? – спитав він уголос.

      – Ч-чому ти так вирішив? – вдавано сердито сказала вона.

      Він зрозумів – невчасно. Але знав твердо й інше: нікуди він звідси не піде.

      Тому заявив, що страшенно зголоднів. Це було правдою, але частково. Сильнішим за голод було бажання володіти цією до біса вродливою жінкою. Це бажання катастрофічно росло з тієї миті, коли він збагнув, що вона чекає іншого, – і ніякі сердиті слова, сказані подумки, не допомагали.

      «Невже я ревную?» – подумав Геннадій Петрович.

      І змушений був визнати, що таки ревнує. Звісно, треба бути геть наївним, щоб вважати, мовляв, Таєчка в час, коли його немає, веде спосіб життя монашки. Але сьогодні, чому саме сьогодні?..

      Він не втримався та обійняв Таїсу. Відчув пружність сильного жіночого тіла, і це ще дужче його розпалило. Але він зумів перебороти себе, хоч спалахнула і згасла картина, якої не буде: уперше в житті він бере її грубо, без церемоній, тут, на кухні, а може, навіть у вітальні, де за дверима стоїть той, другий. Але такий сюжет годився для Вербівська, а не