Шлях королів. Брендон Сандерсон

не більш як у п’ядь заввишки, визирнув з-за краю настилу біля Каладіна, а тоді поліз нагору й забрався всередину фургона, немов здираючись на високе плато. Спрен вітру прибрав подобу молодої дівчини – більші спрени могли змінювати форму та розмір – з різкими рисами обличчя й довгим, спадаючим волоссям, яке розпливалося за її спиною, наче туман. Вона – Каладін мимоволі подумав про спрена в жіночому роді – була зіткана з тьмяних відтінків блакитного й білого, вбрана у просту білу сукню дівочого крою та з плавними лініями, що спускалася до середини литок. Як і волосся, поділ із самого споду перетворювався на імлу. Її ноги, руки й обличчя були чітко окресленими, а стегна та бюст – такими, як зазвичай бувають у стрункої жінки.

      Каладін спідлоба зиркнув на духа. Хоча довкола аж кишіло спренами, їх здебільшого ігнорували. Але цей був якимось дивним. Спрен вітру попрямувала вгору, ніби піднімаючись невидимими сходами. Вона досягла тієї точки, з якої могла роздивитися, що там у Каладіновій долоні, тож він прикрив чорні листки пальцями, стиснувши руку в кулак. Тоді описала навкруг неї коло. І хоч вона блищала – такий образ зостається перед очима, якщо дивитися на сонце, – проте не давала справжнього світла.

      Спрен нахилилася, оглядаючи його руку під різними кутами, мов дитина, котра сподівається знайти заховану цукерку.

      – Що це? – її голос скидався на шепіт. – Покажи, не бійся. Я нікому не скажу. Там скарб? Чи ти відрізав клапоть накидки ночі й сховав його? А може, там серце жука – крихітне, але могутнє?

      Він мовчав, і спрен закопилила губки. Хоч і не маючи крил, вона злетіла вгору й, зависнувши в повітрі, зазирнула йому в очі.

      – Каладіне, чому ти так уперто мене не помічаєш?

      Той здригнувся:

      – Що ти сказала?

      Вона пустотливо всміхнулась і відскочила від нього, а контури її постаті затьмарилися, перетворившись на довгу стрічку блакитно-білого світла. За мить вона промайнула між ґратами, звиваючись і жолоблячись у повітрі, мовби смужка тканини, підхоплена вітром, – і кинулася під фургон.

      – Буря на твою голову! – крикнув Каладін, стрибком зводячись на ноги. – Гей, духу! Що ти сказала? Повтори!

      Спрени не називають людей на ім’я. У них відсутні розумові здібності. Найбільші з них, як-от спрени вітру чи річкові спрени, вміють удавати людські голоси й навіть відтворювати цілі фрази, але вони, власне кажучи, не здатні мислити. Вони не…

      – Ви теж це чули? – запитав Каладін, повертаючись до інших мешканців клітки. Дах був якраз достатньої висоти, щоби він міг стояти. Усі вони напівлежали в очікуванні своєї порції води. Він не отримав відповіді, якщо лише не брати до уваги невдоволеного бурчання кількох рабів через зчинений ним ґвалт і чергового нападу кашлю від хворого в кутку. Навіть Каладінів «друг», котрий підходив побалакати вдень, не звернув на нього уваги. Він впав у прострацію і так само витріщався на свої ноги, час від часу ворушачи пальцями.

      Може, вони не бачили спрена. Багато крупніших