Шлях королів. Брендон Сандерсон

сер, – сказав Даллет. – Це ж треба: отак просто взяли та рвонули з місця.

      – Я знав, що ви побіжите за мною, – відповів Каладін. – Підняти червоний прапор! Коратере, Цине, повернетесь із хлопчиною в тил. А ти, Даллете, залишайся тут. Стрій Амарамового війська випинається якраз у цьому напрямку. Незабаром ви будете в безпеці.

      – А ви, сер? – запитав Даллет.

      Каладін окинув поглядом поле битви. Шеренги ворожого війська утворили прогалину, і звідти виїхав вершник на білому коні, помахуючи грізною на вигляд булавою. Він був з голови до п’ят закутий у панцирний обладунок, що виблискував начищеним сріблом.

      – Сколкозбройний! – зойкнув Ценн.

      Даллет фиркнув:

      – Ні, дякувати Прародителю бур. Це всього лише світлоокий офіцер. Сколкозбройні занадто дорого обходяться, щоби марнувати їх на дрібний прикордонний конфлікт.

      Каладін дивився на світлоокого, й у ньому аж кипіла ненависть – та сама, яку виказував Ценнів батько, ведучи мову про чалокрадів, або та, якою спалахувала його мати, коли хтось згадував ім’я Куширі, котра втекла з сином шевця.

      – Сер? – запитав Даллет, вагаючись.

      – Другий і Третій взводи, беремо його в кліщі! – скомандував Каладін, і в його голосі чувся метал. – Будемо скидати ясновельможного з трону.

      – А ви впевнені, що це гарна ідея, сер? Адже серед нас є поранені.

      Каладін обернувся до Даллета.

      – Це один з офіцерів Галлава. Можливо, навіть він сам.

      – Сер, ви не знаєте цього напевно.

      – Ну й наплювати: він командир батальону. Якщо ми вб’ємо офіцера такого рангу, то гарантовано опинимося в наступній же партії тих, кого відправлятимуть на Розколоті рівнини. Він наш.

      Вираз Каладінових очей підказував, що подумки він уже там.

      – Ти лишень уяви собі, Даллете! Справжні солдати. Військовий табір зі справжньою дисципліною, світлоокі, які мають моральні принципи. Місце, де ми воюватимемо в ім’я чогось і справді важливого.

      Той зітхнув, проте ствердно кивнув головою. Каладін махнув рукою групі своїх солдатів, і вони прожогом кинулися через поле битви. Менша група бійців, разом із Даллетом, залишилась охороняти поранених. Один із них, худий алетієць із чорним волоссям, що пістрявіло жменькою білявих пасем – ознакою якихось чужорідних домішок, – витягнув з кишені довгу червону стрічку й начепив її на вістря списа. Потім високо здійняв його, так що розгойдувана вітром стяжка замайоріла.

      – Це знак санітарам, що в нас є поранені, яких треба винести з поля бою, – пояснив Ценнові Даллет. – Скоро ти будеш у цілковитій безпеці. А ти – хоробрий хлопчина: один не злякався шістьох.

      – Втікати теж був не вихід, – відказав Ценн, намагаючись не думати про поранену ногу. – Коли всюди така сила поранених, чи можемо ми взагалі сподіватись на те, що санітари прийдуть по нас?

      – Наш командир щоразу дає їм хабара, – пояснив Даллет. – Зазвичай вони виносять у тил лише світлооких – але ж санітарів